Офмани займали тепер цілий поверх в солідному будинку з австрійських часів. Мали вони високі, просторі кімнати, повні гарних меблів.
— А як же, Катрін, бути з гордістю польки? — уїдливо запитав я дівчину.
— Я цього не бажала, — відповіла Катерина, — але так склалося життя, що ж поробиш. Ми — німці.
Фольксдойчі у Львові і в Галичині рекрутувалися майже виключно з польського середовища. Кількість їх у Львові оцінювалася на дев'ять тисяч осіб. З історії відомо, руські князі, а потім польські королі, запрошували німецьких ремісників поселятися у галицьких містах. З плином часу німецькі міщани асимілювалися, злилися з польським міщанством. З тих пір немала кількість німецьких прізвищ побутує серед польської інтелігенції. Деякі львівські фольксдойчі, знаючи місцеві обставини, спричинювалися до виловлювання євреїв, які скривалися поза ґетто. Вони ж часто нацьковували німецькі власті на українців.
58
Обширна територія, яка прилягає до Святоюрської гори з боку вулиці Городоцької, згідно з магістратським рішенням, забудові не підлягала, щоб не псувати панорами барокового архітектурного ансамблю. До речі, саме з того боку, зокрема від вулиці Ярослава Мудрого, Святоюрська гора має найбільш величавий вид. До Другої світової війни розлоге підніжжя, або «підошва», Святоюрської гори, яке перебувало у власності Греко-католицької церкви, здавалось в оренду різним підприємцям. Орендатори зберігали тут промислові матеріали під відкритим небом. Влітку інколи на місяць-два на цій площі розкидав табір барвистий Луна-парк з різними атракціонами, що приїжджав до Львова на гастролі здебільшого з Австрії або Чехословаччини. Решта року, як було сказано, площу використовували під склади покрівельних матеріалів, дощок, брусів, паркету та інших будівельних виробів. Від пішоходного тротуару склади відділяв щільний, високий паркан, фарбований у ясно-голубий колір, що робив цю ділянку Городоцької вулиці світлою та веселою.
У 1941 році, панічно втікаючи від німців, енкаведисти підпалили склади. Їх у воєнному хаосі ніхто не брався гасити. Горіли вони декілька днів, оповиті їдким чорним димом, бо, крім легкозаймистої' деревини, там складувався просякнутий дьогтем покрівельний толь. Внаслідок пожежі вигоріло все, разом з голубим парканом.
Під Святоюрською горою залишилось чорною плямою суцільне згарище. Так простояли пусткою вкрита густою кіптявою земля і рештки недогорілого паркану більше року.
Навпроти підніжжя, через дорогу, розташований на Городоцькій монументальний комплекс споруд казарм Франца-Фердинанда, відомий з пори запеклих українсько-польських вуличних боїв у 1918 році. Стіни казарми, і це було прикметною ознакою, густо сповивав зелений плющ (після війни нові господарі його знищили). За німецької окупації, дотримуючись австрійської традиції, тут розмістили базову казарму — «Soldatenheim». При брамі повівав гітлерівський чорно-біло-червоний прапор з «гакенкрайцем» і стояла цілодобово зовнішня варта. Контраст між дбайливо утримуваною, вкритою зеленню казармою та сусіднім попелищем не міг не кидатися у вічі. Мабуть, постійне споглядання з вікон казарми сплюндрованої землі, на якій ні трава не хотіла рости, ні пташка сісти, впливало на настрої солдат, нагадуючи їм у глибокому тилу спустошені фронтові пейзажі.
Так чи інакше, але влітку 1942 року прийшла до свято-юрського підніжжя партія німецьких геодезистів і почала розмічувати територію. А у вересні на понівечену землю привели з ґетто кілька робочих бригад розбивати, як вияснилось, новий міський парк, який прикрашає Львів донині. Проходячи якось попри це місце, я несамохіть зауважив серед тлуму працюючих людей Мойсея Штарка. Підійти до нього відразу не наважувався, побоюючись конвою. На той час поодинокі євреї зникли з вулиць міста. Тепер їх можна було побачити лише в шеренгах колон у супроводі конвою. Насторожено роззираючись навкруг, я здивовано з'ясував повну відсутність якихось дозорців. Не видно було ні гестапівських жандармів, ні «аскарів» (нагадаємо, так називали російськомовних конвойників), ні поліцаїв українських, ні поліцаїв єврейських. Бригади працювали вільно, без жодної зовнішньої поліційної охорони.
Заохочений таким, здавалось, сприятливим збігом обставин, я сміло підійшов до Муся і радісно, емоційно поздоровався. У відповідь Мусьо щось непривітно буркнув, не перестаючи гатити киркою запечену землю. Він чомусь не проявляв бажання зі мною спілкуватися. На запитання про долю колишніх спільних єврейських сусідів неохоче коротко зронив: «Не знаю. Мабуть, не живуть». Тільки коли я запитав про брата, він чітко відповів; «Його німці розстріляли».