Наш далекий родич з Мостиськ Павло піддався загальній моді і зайнявся комерцією. Став торгувати жіночим взуттям.
Коли Павло появлявся в нас, то своєю бадьорістю, дотепністю, розповідями розмаїтих історій вносив струмінь розваги у повсякденне похмуре життя. Заспівав він вам актуальну пародійну пісеньку про спекулянтів:
У Львові спостерігалася гостра нестача шкіри, бо німці забирали все собі. Міська фабрика взуття, по-німецьки «Schuhfabrik», перейшла на випуск дерев'яного взуття, так званих «деревняків», «древняків». Влітку у дерев'яному взутті ще можна було якось ходити, але взимку вже несила. Я сам влітку ходив у «деревняках». Підошва виготовлялась з м'якого дерева, а верх — зі свинячої шкіри або з цупкого полотна. Для гнучкості підошва ділилася на дві нерівні частини там, де починаються пальці. Уразливим місцем такого взуття були зчеплення між двома частинами підошви. Характерний звук при ходьбі «деревняків» нагадував молотьбу ціпами по дошці.
Казали, що німці прагнуть, щоб усі тубільці ходили в «деревняках», проте наперекір німцям заможніші львів'яни — як чоловіки, так і жінки — демонстративно носили високі блискучі шкіряні чоботи, які називали «англіками» (англійськими). На взуттєвій фабриці польське підпілля здійснило диверсію і цех «деревняків» згорів дощенту. Розійшовся поголос, що жандарми роблять по трамваях облави, змушуючи жінок, взутих в «анґліки», віддати чоботи, а взамін дають їм «деревняки». На «Кракідалах» відразу виникла сатирична пісенька на цю тему, в якій фігурували «бомбовці» (так прозивали німецьких жандармів) і «моя тітонька» («цьоця»). Наведу для колориту кілька рядків з цієї пісеньки:
Павло вловив кон'юнктуру й на жіноче взуття і почав возити з Кракова до Львова модельні туфлі, У Кракові були в продажу жіночі мешти. Додам, що в ті часи роздобути чоловіче взуття було значно легше. На «Кракідалах» завжди можна було придбати військові черевики. Вів Павло комерцію не сам, а зі своїм другом Максимом. Спритний Максим запасся документом, що він навчається на фахових лісничих курсах. Такий же «аусвайс» якимсь чином дістав і Павло. Стали вони удвох їздити потягом за маршрутом Львів — Краків і назад. На залізничних вокзалах пасажирів і їхній багаж перевіряла спеціальна залізнична поліція — «Bahnschuzpolizei». Контингент «баншуців» складався переважно з поляків. Довгий час Павло з Максимом возили невеличкі партії взуття і якось їм вдалося не привернути до себе уваги «баншуців».
Одного разу краківський продавець, з яким вони мали справу, запропонував приятелям більшу партію жіночого модельного взуття. Пропозиція спокушувала: одноразовий зиск передбачався високий. Складність полягала в перевезенні. Великий багаж неможливо було затаїти. Приятелі вирішили ризикнути, придумавши хитромудру витівку. На вокзалі в Кракові, на пропускний пункт першим пішов говіркий Павло. Він ніс чималу валізку, і йому відразу наказали її відчинити. Побачивши новенькі жіночі туфлі «баншуци» загорілися конфіскувати товар. Однак тут же розчаровано зупинилися — всі мешти були на ліву ногу.