То була темна, обшита дубовими панелями кімната по інший бік вітальні. Важкі портьєри затуляли вікна; полиці з чорного дерева, заповнені томами в твердих палітурках, тяглися вздовж стін. Над каміном висіла картина — натюрморт із зображенням трьох стиглих груш. Настільні лампи стояли, повигинавши шиї, мов чаплі: у світлі однієї з них сидів Ентоні Локвуд, умостившись у м’якому кріслі. Він елегантно закинув свої довгі ноги на поруччя; темна гривка волосся не менш елегантно нависала над чолом. Він читав якийсь часопис.
Я зупинилася в дверях.
— О, панно Карлайл! — Він підскочив з гостинною усмішкою. — Заходьте, будь ласка. Сідайте, де вам до вподоби, крім отого бурого стільця в кутку. То — улюблене місце Джорджа, він частенько сидить там у самих трусах. Сподіваюсь, що ваш прихід позбавить його від цієї звички. Не хвилюйтеся — зараз він уже спить і не вшанує нас своїм візитом.
Я сіла в шкіряне крісельце навпроти Локвуда. Воно було м’яке, зручне, і єдине, що трохи завадило моєму комфорту, — засохлий яблучний недогризок на одному з поруччів. Локвуд увімкнув лампу над моєю головою, без жодного слова підхопив недогризок і пожбурив його до сміттєвого кошика. Тоді повернувся до свого крісла й згорнув руки поверх часопису в себе на колінах.
Ми всміхнулись одне до одного. Я зненацька зрозуміла, що ми досі не знайомі як слід. Так, була співбесіда, екскурсія будинком, навіть спільне розслідування... але я досі не змогла знайти жодної теми для нашої розмови.
— Я бачила Джорджа, коли він сходив нагору, — нарешті промовила я. — Він, здається, трохи... вередував.
Локвуд безжурно хитнув головою:
— З ним усе гаразд. Часом у нього трапляється такий настрій.
Запала тиша. Її порушувало тільки рішуче цокання розцяцькованого годинника на каміні.
Ентоні Локвуд кахикнув:
— Отже, панно Карлайл...
— Просто «Люсі», — відповіла я. — Так буде й коротше, й легше, й приязніше. Адже ми тепер працюємо разом. І мешкаємо теж в одному будинку.
— Звичайно. Це правда... — Він поглянув на свій часопис, а тоді знову на мене. — Отже, Люсі, тобі тут подобається?
Ми обоє ніяково засміялись.
— О, дуже подобається. Моя кімната така гарненька!
— А душова... не замала для вас?
— Ні, чудова. Дуже затишна.
— Затишна? Я радий.
— А як із твоїм ім’ям? — несподівано запитала я. — Я помітила, що Джордж називає тебе «Локвуд».
— Так, часом я озиваюсь на це ім’я.
— А тебе хто-небудь звав «Ентоні»?
— Мати. І батько.
Я трохи помовчала.
— А як щодо «Тоні»? Так тебе називали?
— Тоні? Гаразд, панно Кар... пробач, Люсі. Можеш звати мене, як собі захочеш. Чи «Локвуд», чи «Ентоні». Тільки, будь ласка, не «Тоні» й не «Ент». А якщо ти зватимеш мене «Ей», то мені, на жаль, залишиться хіба що викинути тебе на вулицю.
Я знову помовчала.
— Тебе хтось називав «Ей»? — нарешті запитала я.
— Так, моя найперша асистентка. Вона недовго працювала в мене.
Локвуд усміхнувся мені. Я усміхнулась у відповідь, слухаючи цокання годинника. Надто гучне, воно збивало мене з думки. Я вже зібралася вирушити до своєї кімнати.
— А що це ти читаєш? — спитала я.
Він підняв часопис. На його обгортці була фотографія білявки — з зубами, яскравими, мов захисні ліхтарі, — яка виходила з чорного автомобіля з залізними ґратами на вікнах. Вона саме пирскала собі на сукню лавандовою сумішшю.
— «Світський Лондон», — пояснив він. — Нудна бридня. Зате дізнаєшся, що діється в місті.
— І що ж там діється?
— Здебільшого всілякі вечірки. — Він пожбурив часопис геть. Той упав і розкрився: там були незліченні фотографії вишукано вбраних чоловіків та жінок, що позували серед людних кімнат. — Ти думаєш, Проблема змусила людей замислитись про їхні безсмертні душі? Багатіїв — навпаки. Вони розважаються, купують дорогий одяг, проводять цілі ночі в добре захищених клубах і готелях — тремтячи зі страху, що за стінами нипають Гості... Минулого тижня таку вечірку влаштовував ДЕПРІК — Департамент психологічних розслідувань і контролю. Там були керівники всіх провідних агенцій.
— Он як! — Я підняла часопис і переглянула фотографії. — Тебе теж запросили?
Він стенув плечима:
— Ні. Звичайно ж, ні.
Я погортала сторінки. Ті приємно зашелестіли.
— В оголошенні ти писав, що «Локвуд і К°» — відома агенція, — зауважила я. — Виходить, ти трішки прибрехав?
Сторінки шелестіли. Годинник цокав.
— Трішки перебільшив, — відповів Локвуд. — Як і численні інші люди. Скажімо, як ти, коли стверджувала, що маєш Четвертий Ступінь кваліфікації агента. Відразу після твоєї співбесіди я зателефонував до відділення ДЕПРІК на півночі Англії. Там мені повідомили, що ти склала тести лише з Першого по Третій Ступінь.
Він не сердився — просто дивився на мене своїми великими карими очима. Мені пересохло в роті, а серце тьохкало так, що от-от вискочить із грудей.
— П-пробач... — прожебоніла я. — Річ у тім... що мені вистачило б здібностей отримати цю кваліфікацію. Просто моє стажування в Джейкобса закінчилося дуже сумно, тож я так і не склала тест. А потім, коли я прийшла сюди... мені справді була потрібна робота. Ще раз пробач, Локвуде. Якщо хочеш, я розповім тобі про Джейкобса... про те, як це сталося.
Ентоні Локвуд підняв руку:
— Ні. Не треба. Хай там що, це все вже в минулому. Для нас важливе тільки майбутнє. А я вже побачив, що ти чудово працюєш. Зі свого боку можу тебе запевнити: настане день, коли наша агенція буде серед трійки найкращих агенцій Лондона. Повір мені — я це знаю. І ти, Люсі, можеш бути її учасницею. Як на мене, ти — справжній молодець, і я дуже радий, що ти з нами.
Лише уявіть, як почервоніло моє обличчя: то була гостра потрійна суміш — із збентеження від того, що мене викрили, задоволення від його похвали й завзяття від його намірів.
— Навряд чи Джордж погодиться з тобою, — зауважила я.
— Ні, він теж думає, що ти молодець. Його просто захопила твоя співбесіда.
Я пригадала, як гучно Джордж пирхав і позіхав цього вечора.
— Він завжди отак виявляє своє захоплення?
— Ти ще звикнеш до нього. Джордж не любить лицемірити — коли люди в обличчя говорять компліменти, а за спиною поливають брудом. Він охочіше робить навпаки. До того ж він чудовий агент. Колись він навіть працював у «Фіттес», — додав Локвуд. — Там шанують чемність, потаємність і обачність. Знаєш, скільки він там працював?
— Мабуть, хвилин із двадцять.
— Півроку. Це свідчить тільки на його користь.
— Якщо вони так довго терпіли його, то він справді чудовий агент.
Локвуд щиро всміхнувся:
— Я вважаю так: разом з тобою й Джорджем ми подолаємо всі перешкоди на своєму шляху.
Після цих слів у мене аж затріпотіло серце. До того ж, коли Локвуд усміхався, сперечатися з ним було марно.
— Дякую, — відповіла я. — Я теж на це сподіваюся.
Локвуд засміявся:
— Не треба «сподіватися». Що в нас може піти не так із нашими Талантами?
Частина третя
Кольє
9
Дивовижна річ, як швидко вогонь поширюється звичайним будинком у передмісті! Ще до того, як ми з Локвудом вивалились із вікна — радше за все, ще тоді, коли ми боролися з привидом дівчини, — хтось із сусідів здійняв тривогу. Аварійні служби теж не забарились — прибули за кілька хвилин. Та на той момент, коли нічні вартові в своїх формених кольчугах, у супроводі загону Ротвелових агентів увійшли в садок, горішній поверх будинку пані Гоуп уже палав.