— Будь-що це вже не має значення. — Джордж зняв окуляри й протер їх краєм своєї футболки.
— Пробач, Джордж. Ти казав правду. Нам слід було дочекатися тебе.
— Дурниці. Я просто мав вийти раніше, щоб приєднатися до вас. Але ввечері так важко спіймати таксі...
— Я просто божеволію від того, що він не телефонує. Страшенно хвилююсь. Сподіваюся, що з ним усе гаразд.
— З ним і справді все буде гаразд. А от я розлютився й копнув цей гарбуз... Як гадаєш, я його понищив?
— О, він нічого й не помітить. Просто поклади його назад на полицю.
— Умгу. — Він знову начепив окуляри й поглянув на мене. — Мені так жаль, що ти розтягла собі руку.
У нас із Джорджем не було звички жаліти одне одного. Проте зараз мене більше здивувало обличчя привида в склянці, яке то зникало, то з’являлося знову з виразом невимовної огиди.
— Цій штукенції не чути нас? — запитала я.
— Через посріблене скло — ні. Ходімо нагору. Я приготую тобі попоїсти.
Я рушила крученими сходами, кинувши наостанок:
— Тільки спочатку вимий усе як слід. Це забере в тебе трохи часу.
Так і сталося. За цей час я встигла прийняти душ, перевдягтись і знову зійти вниз на кухню. Джордж уже чекав на мене з тарілкою яєчні з шинкою. Я ледве встигла прилаштувати свій перев’язаний лікоть на столі і взяти сіль, коли в двері подзвонили.
Ми з Джорджем перезирнулись. І вдвох побігли до дверей.
Там стояв Локвуд.
Його пальто подерлось і обгоріло, комір сорочки розірвався. Обличчя було геть подряпане, щоки позападали, яку хворого, що тільки-но підвівся з ліжка; лише очі блищали, як і раніше. Замість того, щоб набрякнути — чого я так боялась, — він, здавалося, схуднув ще більше. Коли він поволі увійшов у передпокій, я помітила, що його ліва рука перев’язана білою марлею.
— Привіт, Джордже, — промовив він кволим голосом. — Привіт, Люсі... — Він хитнувся, ніби збирався впасти. Ми підскочили до нього, щоб підхопити, й він вдячно усміхнувся.
— Як хороше вдома... — додав він і раптом вигукнув: — Агов! А що це з моїм гарбузом?!
10
Чи в його крові ще залишався холод від дотику привида, чи його виснажили інші травми — разом з довгими допитами в Скотленд-Ярді, — Локвуд залишався млявим увесь день. Він — як і я — проспав цілий ранок, за обідом ледве покопирсав спечений Джорджем пиріг з горохом. Пересувався він повільно, говорив неохоче, що для Локвуд а було аж ніяк не властивим. По обіді він вирушив до вітальні, приклавши до пораненої руки пляшечку з гарячою водою, й сидів там мовчки, туплячись у вікно.
Ми з Джорджем, зберігаючи тишу, увесь час були поряд із ним. Я читала дешевий детективний роман, Джордж продовжував експерименти з привидом у склянці, турбуючи його слабкими електричними розрядами. Чи то на знак протесту, чи з якоїсь іншої причини привид на це ніяк не відповідав.
Близько четвертої години, коли вже почало смеркати, Локвуд несподівано вразив нас обох, попросивши журнал спостережень. Це були перші слова, які він промовив по кількох годинах мовчанки.
— Які на сьогодні замовлення, Джордж? — спитав він, коли йому принесли книгу в чорних палітурках. — Є щось надзвичайне?
Джордж погортав останні сторінки журналу.
— Є. Але не дуже надзвичайне, — відповів він. — На неофіційному паркувальному майданчику надвечір бачили «страшну чорну постать». Це може бути все, що завгодно, — від Темного Духа до Сірого Мороку. Годилося б навідатись туди вже цього вечора, та доведеться зачекати... Ще є «лиховісний стукіт», який чули в будинку в Несдені. Може, Товчикамінь чи навіть слабкий полтерґейст... напевно сказати не можна. Ще в глибині парку Фінчлі бачили «темну тінь» — можливо, Причаєний чи справді Тінь... Ой, а ще терміновий виклик від пані Ейлін Смізерс із Чорлі. Щоночі, коли вона залишається сама, їй чути...
— Зачекай, — перебив його Локвуд. — Ейлін Смізерс? Ми, здається, вже працювали з нею раніше?
— Так. Тоді вона скаржилась на «страшне примарне виття», що лунало в її вітальні й кухні. Ми думали, що то Дух-Крикун, а насправді то виявився рудий сусідський кіт на прізвисько Джміль, який застряг у щілині в стіні.
Локвуд скривився:
— О Боже милий, пам’ятаю... А цього разу?
— «Страшні ридання, схожі на дитячі». Лунають із горища. Починаються опівночі, коли...
— Знову цей клятий кіт! — Локвуд відсунув ліву руку від пляшки з водою і обережно зігнув пальці. Шкіра мала синюватий відтінок. — Урешті, це не найцікавіша програма в історії психологічних розслідів — усі ці Причаєні, Тіні, руді коти... Де справжні привиди — на кшталт Страхіття Мортлейку чи Привида Делвіча?
— Якщо «справжні» для тебе — це сильні й небезпечні, — відповіла я, — то минулої ночі нам трапився чудовий зразок. Шкода тільки, що ми не чекали на нього.
— Це мені раз по раз повторювали в Скотленд-Ярді, — буркнув Локвуд. — Ні, я маю на увазі справи, які приносять добрі гроші. Жодне з наших замовлень цього не обіцяє. — Він поринув глибше в крісло.
Локвуда ніколи не цікавили гроші, тож почути таке від нього було принаймні дивно. Запала ніякова мовчанка.
— До речі, Джордж відшукав дещо про нашу примару-дівчину, — несподівано встряла я. — Розкажи, Джордж!
Я певна, що Джордж цілий день ледве стримувався, щоб не розповісти про свою знахідку. Він витяг з кишені папірця з газетною статтею, розгорнув його й прочитав уголос. Локвуд, якого зазвичай цікавили особи Гостей — навіть тих, які завдавали йому поранень, — цього разу слухав байдуже.
— Аннабел Ворд? — перепитав він нарешті. — Це її ім’я? Цікаво, як же вона померла...
— І хто її вбив, — додала я.
Локвуд стенув плечима:
— П’ятдесят років — надто довгий час. Ми ніколи про це не дізнаємось. Мене більше хвилює теперішнє. Її привид завдав нам добрячого клопоту. Поліція не дуже зраділа цій пожежі.
— Що ж вони робили там цілу ніч? — поцікавився Джордж.
— Не дуже багато. Записали мої свідчення. Я переповів нашу пригоду до дрібниць — небезпечний Гість, загроза нашому життю, конче потрібні термінові дії... одне слово, все очевидне. Проте це не переконало їх. — Він помовчав, знов утупившись у вікно.
— І що ж тепер? — запитала я.
Він хитнув головою:
— Побачимо, що буде тепер.
Побачили ми це швидше, ніж сподівалися. Менш ніж через двадцять хвилин хтось несамовито застукотів у двері. Джордж пішов відчиняти й повернувся з візитною карткою з блакитними бережками в руці й похмурою гримасою на обличчі.
— Пан Монтеґю Барнс із ДЕПРІК, — смутно повідомив він.— Ти вдома?
Локвуд застогнав:
— Краще б мені тут не бути. Але він знає, що сьогодні мені не до прогулянок. Гаразд, клич його сюди.
Департамент Психологічних Розслідувань і Контролю, або скорочено — ДЕПРІК, був однією з наймогутніших організацій у країні. Він мав свої відділення в уряді і в поліції — й складався насамперед із колишніх оперативників, що були застарі для того, щоб працювати керівниками. Головна їхня робота полягала в спостереженні за агенціями і в нагляді за додержанням правил.
Інспектор Барнс був просто-таки схиблений на цих правилах. Він славився своєю настирливістю й неприязню до всякого, хто не дотримується хоч найменшої літери настанов ДЕПРІК. Локвудові й Джорджу він траплявся на дорозі кілька разів — ще до того, як я вступила до їхньої компанії. Для мене ж ця зустріч була перша — тож я зацікавлено придивилася до інспектора, тільки-но він ступив до вітальні.
То був маленький чоловічок у темному пом’ятому костюмі. Його бурі черевики були геть стерті, а штани — трохи задовгі. На піджак був накинутий бурий плащ-дощовик, який сягав колін, а на голові красувався замшевий капелюх такого самого кольору. Волосся його було рідке й тонке — лише під носом росли пишні вуса, жорсткі й наїжачені, як нова щітка. Не можна було відразу сказати, скільки йому років: радше за все, минуло вже п’ятдесят, хоча, на мій погляд, він був значно старший — за один крок від того, щоб самому стати Гостем. На його обличчі застиг меланхолійний вираз — такий, ніби всю радість йому видалили скальпелем під наркозом, — а шкіра під очима звисала брижами. Однак ці очі були пильні й проникливі.