Аж ось наш сміх ущух, і запала довга мовчанка. Ми безглуздо зирили в порожнечу.
— Ми зможемо сплатити збитки Гоупам? — запитала я.
Локвуд глибоко зітхнув, скривившись від болю, і роздратовано потер собі ребра.
— Якщо сказати коротко — ні. У мене цей будинок, але в банку — нічого. Нічого, чим можна було б розрахуватися з пані Гоуп. Єдиний шлях — продати все. Тоді агенції настане кінець, і Барнс це чудово знає... — Він несподівано поринув у крісло, і в нього всередині немовби клацнув вимикач — на обличчі, вкритому синцями, заграла усмішка. — Але ж це не означає, що треба вчинити саме так! У нас є чотири тижні! Досить часу, щоб заробити добрі гроші! Все, що нам треба,— справжнє замовлення, яке уславить нас і допоможе розкрутитись! — Він показав на журнал, що лежав на столі. — Жодних дурнуватих Тіней чи Причаєних! Нам потрібно те, що зробить нам ім’я! Так... так мий зробимо... завтра... Ні, Джордже, дякую — я не хочу чаю. Я трохи втомився. З вашої ласки, піду й відпочину.
Зі словами «на добраніч» він подався до себе. Ми з Джорджем мовчки залишились удвох.
— Я нічого йому не казав, але ми вже втратили одне замовлення, — зізнався нарешті Джордж. — Вони сьогодні зателефонували й відмовились. Почули, бач, про пожежу.
— Ота дама з котом?
— На жаль, ні. Цікавіший випадок.
— Ми ж не зможемо заробити стільки грошей за чотири тижні! — зауважила я.
— Не зможемо, — погодився Джордж, умостившись із підібганими ногами на канапі.
— Це нечесно! — наполягала я. — Ми ризикували власним життям!
— Атож.
— Ми зіткнулися з небезпечним привидом. Ми зробили Лондон безпечнішим!
— Еге ж.
— Нас мали за це похвалити!
Джордж позіхнув:
— Гарна думка, тільки вона тут не спрацює. Їсти хочеш?
— Ні, я надто втомлена. Краще піду й теж засну.
Я спостерігала, як Джордж підбирає розкидані ложки й чашки — зокрема й чашку, впущену інспектором. Її він витяг з-під канапи.
— Принаймні справу Аннабел Ворд закінчено, — додала я. — Хоч якась невеличка втіха.
— Так, — мугикнув він. — Це ти зробила як слід.
11
Я прокинулася серед ночі. Все моє тіло боліло. До того ж і лежала я у вкрай незручній позі — на спині, трохи повернувшись до вікна. Одна рука, зігнута, спочивала на подушці; друга витяглась на ковдрі. Очі мої розплющились, мозок насторожився. З першого погляду здавалося, що я просто не можу заснути, та насправді все було не так — мене оточувала важка, оксамитова тиша мертвих нічних годин.
Мої порізи щеміли, синці ломило, хоч цілий день після падіння я почувалася більш-менш непогано. Слід було би встати, взяти таблетку аспірину, та ліки — на кухні, далеко внизу, й доведеться докласти серйозних зусиль, щоб дістатись туди. Мені не хотілось ворушитися. До того ж у повітрі було холодно, і я воліла залишатися в теплому ліжку.
Я спокійно лежала й дивилась на вигини стелі. Невдовзі за вікном з’явилося бліде сяйво — спочатку слабке, воно швидко яскравішало. Захисний ліхтар: це його промені потрапили в кімнату, примудрившись освітити ще й вулицю аж до рогу. Кожні три з половиною хвилини він спалахував і суворо сяяв рівно тридцять секунд, а тоді згасав. Офіційно це мало зберігати дороги в безпеці, відганяючи Гостей. Насправді ж численні привиди вешталися, де їм заманеться, й ліхтарі лише переконували людей, що влада намагається робити хоч що-небудь.
І це, як на мене, спрацьовувало. Створювало якусь подобу затишку. Та коли ліхтар згасав, ніч ставала ще чорніша.
Коли світло спалахувало, я могла розгледіти окремі деталі своєї кімнати: балки на стелі, залізні ґрати на вікні, благеньку шафу, де висіли самі мої вішаки — більше туди просто нічого не влізло б. Саме тому я зазвичай звалювала свій одяг купою на стільці біля дверей. Краєм ока мені було видно її: ця купа зростала щодня й щогодини. Завтра треба буде перебрати її.
Завтра... Локвудове обличчя було таке сміливе, впевнене — попри все, що сталось. Але ж таких «завтра» нам залишилось небагато. Чотири тижні... Чотири тижні, щоб роздобути неймовірну суму грошей. А це ж я наполягла, щоб ми залишились у будинку після першого нападу дівчини-привида. Це я знову вирішила зіткнутись із тією дівчиною, хоч легше було просто зібрати речі й податися звідти геть.
Це моя провина. Я прийняла хибне рішення — як на Вайсбернському млині. Тоді я зневажила своє чуття. Цього разу — послухалась, та воно помилилось. Обидва випадки призвели до катастрофи: кінцевий результат виявився той самий. Я все зіпсувала — тому катастрофа й сталася.
Захисний ліхтар на вулиці знову згас; кімната занурилась у темряву. Я досі не ворушилася, сподіваючись, що мені вдасться заснути. Марні надії! Мені було надто боляче, надто соромно, надто не хотілося спати — а ще й ця холоднеча... Я навіть подумала, чи не взяти ще одну ковдру з сушилки в долішній душовій.
Дуже холодно...
Моє серце трохи тремтіло, поки я лежала в ліжку.
Звідки такий холод?
Він нітрохи не скидався на той, що зазвичай панував у середині листопада. Це був холод, через який залишається пара в повітрі від подиху. Холод, який укриває зсередини шибки кришталевим павутинням. То був холод, добре знайомий мені, від якого німіли легені...
Я широко розплющила очі.
Темрява. Навіть без захисного ліхтаря за вікном було помітно ясніше, ніж у моїй кімнаті. Я прислухалась — і почула тільки, як стугонить кров у моїх вухах. Серце билося так гучно, що могло вискочити з грудей по-справжньому. Всі мої м’язи напружились; я відчувала кожен дюйм своєї нічної сорочки, що торкався шкіри, м’яке тепло ковдри, дотик пластиря до своїх ран. Права рука, що лежала на подушці, мимоволі здригнулася; долоня спітніла.
Я нічого не бачила, не чула, але знала: я в кімнаті не сама.
Якась дрібна частина мого розуму волала, щоб я скинула важку ковдру й підхопилася. Не розумію, чому я зробила те, що зробила: тут було краще вчинити що завгодно, ніж просто безпорадно лежати, затиснувши свій страх між зубами.
Просто встати. Відчинити двері. Зійти вниз... Зробити хоч що-небудь!
Проте я нерухомо лежала.
Холодний струмінь пам’яті підказував мені, що йти до дверей — не найкращий задум. Бо я побачила... Що ж я побачила?
Я чекала. Чекала світла.
Часом три хвилини тягнуться надзвичайно довго.
Нарешті захисний ліхтар на розі спалахнув, усередині великих скляних лінз блиснув магній, осяявши вулицю рівним білим світлом. На щастя, воно проникло й до мого вікна на горищі.
Мій погляд зупинився на дверях.
Так. Саме там. Стілець із купою одягу. Купа зараз скидалась на чорну розмиту пляму — тільки була вища ніж звичайно, набагато вища, ніж мусила бути. Якби я звалила жужмом усе своє вбрання — від спідниць і джемперів до шкарпеток, — це нізащо не скидалося б на той високий, тонкий силует, що бовванів у пітьмі біля дверей.
Видиво стояло нерухомо. Десь із півхвилини я дивилась на нього, заклякнувши в ліжку. Привид скував мене так тонко й міцно, що я взагалі не могла пручатися.
Надворі тим часом згас ліхтар.
Я прикусила губу, зосередилась, облишила думати про те, яка я безпорадна. Моє тіло нарешті заворушилось — я скинула з себе ковдру, перевернулася на бік і скотилася на підлогу.
І знову заклякла.
Мої м’язи пронизав біль. Рани щеміли від будь-якої спроби поворухнутись. Тепер ліжко було між мною й дверима — й тим видивом, що височіло біля них. Це було вже непогано. Більше, однак, нічого не змінилося.
Я припала до килима, вмостивши голову на руках. Крижане повітря хльоскало мене по ногах і руках. Над килимом снувався легенький світлий серпанок — примарний туман, що часом з’являється разом з привидом.
Я заплющила очі, спробувала заспокоїтись і пильно прислухалась.