Нарешті ми зайшли до моєї спальні. Джордж увімкнув ліхтарик і обвів ним кімнату. Усюди було темно й тихо. Зібгана ковдра була там, де я її залишила, — біля мого розореного ліжка. Одяг зі стільця я скинула, коли прокрадалася до дверей; тепер він жужмом лежав на підлозі.
— Нічого немає, — мовив Джордж. — Ти справді бачила щось, Люсі?
— Звичайно, бачила, — зіпнула я, хутко підійшла до вікна й поглянула вниз на вулицю. — Хоч тепер, правду кажучи, не відчуваю нічого.
Локвуд став навколішки й зазирнув під ліжко.
— Як я зрозумів з твоєї розповіді, привид був слабкий — пересувався повільно, ледве відчував і себе, й те, що довкола. Інакше він неодмінно спіймав би тебе. Можливо, йому бракувало енергії, й він мусив повернутись до Джерела.
— І де ж нам шукати це Джерело? — запитав Джордж. — Яким таємничим чином воно могло з’явитись у кімнаті Люсі? Будинок чудово захищений. Сюди ніщо не могло проникнути... — Він зазирнув до моєї шафи, тримаючи напоготові рапіру. — Тут немає нічого, крім гарненьких блузок і спідничок... О-о-о, Люсі! Я ніколи не бачив, щоб ти надягала таке!
Я ляснула дверцятами шафи, мало не прищемивши його товсту руку:
— Я ж кажу тобі, Джордже, що бачила привида! Що я, по-твоєму, недобачаю?
— Ні. Ти, мабуть, просто помилилась.
— Ну, тоді...
— Це все дурниці, — перервав нас Локвуд. — Хіба що Люсі принесла сюди якийсь артефакт із підвалу. Люсі, ти часом не зробила це? Чи не взяла, скажімо, піратську руку, щоб розгледіти її зблизька, а потім забула повернути її на місце?
Я ледве стрималась від розлюченого крику:
— Що за нісенітниця! Звичайно ж, ні! Я навіть і не мрію про такі речі... такі небезпечні речі... ой...
— Нічого. Джордж теж раз по раз забуває склянку з привидом... — Локвуд поглянув мені в обличчя. — Що з тобою, Люсі?
— Ой... ой... нічого.
— Що з тобою? В тебе є щось небезпечне?
Я подивилася на нього.
— Так... — пошепки промовила я. — Думаю, що є.
Джордж із Локвудом разом обернулися до мене, ставши спинами до шафи й купи шмаття на підлозі. Тільки-но вони заговорили, як біля стіни спалахнуло сяйво. Просто з підлоги за ними виросла постать. Я бачила довгі, худі руки й ноги, сукню з жовтогарячими квітами, біляві локони, що майоріли, мов клуби туману, спотворене шаленою люттю обличчя... Я скрикнула. Хлопці обернулися перш, ніж пальці з гострими нігтями вп’ялися в їхні шиї. Джордж махнув рапірою, встромивши її в край моєї шафи. Локвуд якось химерно крутнув своєю іграшкою. Сила заліза вдарила привид: дівчина зникла. Хвиля холодного повітря прокотилась кімнатою, щільно притиснувши нічну сорочку мені до ніг.
Моя кімната на горищі занурилася в темряву.
Хтось із хлопців кахикнув. То був Джордж, що силкувався висмикнути на волю свою рапіру.
— Люсі... — Локвудів голос лунав небезпечно тихо. — Це було схоже...
— Так. Саме так... Пробачте...
Джордж нарешті витяг клинок. Тоді незграбно ступив убік і поставив рапіру вістрям біля своїх черевиків. Я побачила, як він спохмурнів, нахилився й підібрав щось біля стільця, з купи розкиданого одягу.
— Ой! — зненацька промовив він. — Яке холодне!
Локвуд узяв ліхтарик і освітив річ, що звисала з Джорджевих пальців. Трохи пом’ятий кулон крутився на тоненькому золотому ланцюжку.
Локвуд із Джорджем утупились у нього, а потім — у мене. Джордж узяв з пояса посріблену склянку, заховав туди кольє — й клацнув кришечкою.
Локвуд підняв ліхтарик — його промінь ніби мовчки звинувачував мене.
— Так, — промовила я. — Це кольє тієї дівчини... Е-е... ви ж знаєте, що я збиралася розповісти вам про нього...
Стоячи в пом’ятій нічній сорочці, в пов’язках, із розпатланим волоссям, я всміхнулася до них так лагідно, як тільки змогла.
12
Світанок наступного дня був теплий і ясний. Проміння листопадового сонця проникало через кухонне вікно — й весело осявало звичний тамтешній безлад. Яскравіли фарбами пакунки з кукурудзяними пластівцями, виблискували склянки й тарілки, кожна крихта й кожна крапля джему вигравали красою у вранішньому світлі. Повітря повнилося густими пахощами міцного чаю, грінок і яєчні з шинкою.
Проте мене це все анітрохи не тішило.
— Навіщо, Люсі?— допитувався Локвуд. — Я просто не розумію тебе! Як агент, ти мусиш повідомляти про всі знайдені артефакти! Особливо, якщо вони тісно пов’язані з Гостем. Їх треба зберігати належним чином!
— Так, я знаю.
— Їх треба ховати до посудини з заліза або посрібленого скла. Тільки тоді їх можна буде дослідити чи знищити!
— Знаю.
— Але ж ти сховала це собі в кишеню й нічого не сказала ні мені, ні Джорджеві!
— Я вже попросила пробачення! Раніше я ніколи так не робила.
— То навіщо ж ти зробила це тепер?
Я глибоко зітхнула, низько схилила голову і кілька хвилин похмуро мовчала, малюючи на «скатертині мислення». Я малювала дівчину — худорляву дівчину в старомодній літній сукні, з довгими пасмами волосся довкола голови й величезними порожніми очима. Я так міцно тиснула на олівець, що він, мабуть, діставав крізь скатертину аж до стола.
— Не знаю, — нарешті пробурмотіла я. — Все сталося так швидко. Може, тут винна пожежа, а може, я хотіла зберегти хоч якусь пам’ятку по тій дівчині... — Я накреслила велику чорну квітку в центрі сукні. — Слово честі, я ледве пам’ятаю, як узяла це кольє. А потім... я просто забула про нього.
— Краще не казати про це Барнсові, — зауважив Джордж. — Він сказиться, коли довідається, що ти з неуважності носила Лондоном небезпечного Гостя — без усяких запобіжних заходів. Це дало б йому ще одну причину закрити нашу агенцію.
Краєм ока я бачила, як він змащує грінку лимонним сирком. О, цього ранку Джордж був у найкращому гуморі — наче ситий тхір! Я певна, що його тішило моє хитке становище.
— Ти забула? — перепитав Локвуд. — Он як! Оце і є твої слова вибачення?
Я аж спалахнула люттю. Підняла голову, відкинула назад волосся.
— Так! — рішуче відповіла я. — Якщо хочеш знати — чому, то поясню. По-перше, я була трохи заклопотана веселенькою ніччю в лікарні, а потім — хвилюванням за тебе. Та найголовніше — і ти, напевно, думав про це! — я не мала жодної причини вважати це кольє небезпечним. Чому? Бо ми знищили Джерело.
— Ні! — Локвуд тицьнув пальцем здорової руки в скатертину. — Ми думали, що знищили його, та насправді — ні! Ми не знищили Джерело, Люсі, бо воно — тут!
Він показав на невеличку посріблену склянку, що спокійно стояла на столі між маслянкою й чайником. Склянка виблискувала на сонечку; всередині її було видно золоте кольє.
— Як воно може бути Джерелом?! — вигукнула я. — Це ж були її кістки!
Локвуд скрушно хитнув головою:
— Це нам лише здавалося. Привид зник тієї миті, коли ти накрила її кістяк срібною сіткою. Кольє, вочевидь, теж опинилося під нею; цього було достатньо, щоб запечатати Джерело. Але ти поцупила кольє раніше, ніж це сталося...
— Нічого я не поцупила! — сердито позирнула я на нього.
— ...і поклала його прямісінько в кишеню своєї куртки, де вже було повно залізних стружок, пакуночків солі та іншого дріб’язку; його вистачило, щоб стримати Гостя на найближчу ніч. Наступного ранку ти кинула свою куртку на стілець, і кольє випало. Воно лежало серед купи одягу до вечора — отоді привид і зміг повернутися.
— Єдина загадка — чому Гість не був такий дужий і швидкий, як попередньої ночі, — додав Джордж. — Судячи з твоїх слів, він був досить-таки млявий, коли ти вибігла з кімнати.