— Радше за все, трохи солі й заліза висипалося з кишені разом з кольє, — відповів Локвуд. — Це залишало привида слабким і надовго затримало відновлення його сили. Ось чому він не зміг наздогнати тебе на сходах і швидко з’явитись, коли ми піднялися до твоєї кімнати.
— На щастя для нас, — підхопив Джордж, кусаючи грінку.
— Так, так, — замахала я руками. — Однак я хотіла сказати вам інше. Як я розумію, Джерело нерозривне з Гостем, авжеж? Воно — найдорожча для нього річ. Якщо так, то це напевно мав бути кістяк дівчини. — Я взяла склянку й покрутила її в пальцях; кольє всередині загойдалось туди-сюди. — Але натомість виявилось, що це кольє значущіше для Аннабел Ворд, ніж її власні кістки... Трохи дивно, правда?
— Не менш дивно, ніж ота наша історія з мотоциклом, — нагадав Джордж.
— Я згодна, але...
— Сподіваюсь, ти не збираєшся змінити тему, Люсі? — холодно поцікавився Локвуд. — Адже річ не в цьому.
— Знаю.
— Я ще не закінчив. У мене просто слів нема, щоб сказати тобі есе! — Він помовчав, подивився на мене, тоді на вікно — і нарешті гнівно вигукнув: — Я вже й забув, що саме хотів сказати! Річ в одному: більше так не роби! Ти мене розчарувала! Ще з самого початку я говорив тобі: мені байдуже, що ти там ховаєш із свого минулого. Це правда. Але ховатися зараз — це вже інше! Ми — єдина команда й повинні працювати заодно!
Я кивнула і втупилась у скатертину. Моє обличчя водночас і палало, й крижаніло.
— До речі, забудь про це кольє! — провадив Локвуд. — Я сьогодні ж відвезу його до «Крематорію Фіттес» у Клеркенвеллі, де його спалять. Бувай, Джерело! Бувай, Аннабел Ворд! Забирайся й котися, вся ця історіє! — Він похмуро зазирнув у свою чашку. — Ну от, мій чай уже прохолов.
Звичайно ж, нічні події не принесли нам радощів, та Локвудів настрій і без того був препоганий. Рука, якої торкнувся привид, досі турбувала його. Барнсові слова лежали тягарем на його думках. Та найгірше, що чутки про нашу невдачу на Шин-Роуд стрімко ширилися містом. Уже вранці пожежу згадали в «Таймсі» — на сторінках про пригоди, під заголовком: «НЕЗАЛЕЖНІ АГЕНЦІЇ: ЧИ ПОТРІБЕН ЇМ БІЛЬШИЙ КОНТРОЛЬ?» Стаття описувала розслідування, що проводилося агенцією «Локвуд і К°» (незалежною й керованою підлітками), а також небезпечну катастрофу, до якої воно призвело. Ясно малося на увазі, що Локвуд утратив контроль над ситуацією. Наприкінці статті прес-секретар агенції «Фіттес» радила «дорослим керівникам» брати участь в усіх психологічних розслідуваннях.
Реакція на цю статтю була швидка і рішуча. П’ять хвилин на дев’яту нам зателефонували й скасували один з викликів. О дев’ятій — ще один виклик. Ми чекали на наступні дзвінки.
Мрія заробити шістдесят тисяч фунтів за місяць ставала нездійсненною.
Наш сніданок минув у понурій мовчанці. Локвуд сидів за столом навпроти мене, дивився в свою чашку з прохололим чаєм і розминав пальці пораненої руки. Ворушились вони вже краще, та на шкірі залишилася синява. Джордж метушився, збираючи посуд і складаючи його до мийки.
Я знову й знову крутила в руці посріблену склянку.
Локвудів гнів був справедливий — і це засмучувало мене ще дужче. Дивна річ: хоч я знала, що вчинила неправильно — і взявши кольє, і забувши про нього розповісти, — та нітрохи за цим не шкодувала. Тієї ночі на Шин-Роуд я чула голос убитої дівчини. Я бачила її й такою, якою вона була раніше, з висохлим зморщеним тілом, на яке вона перетворилася. Попри страх і лють, які я тоді відчувала, попри всі жахи, скоєні її мстивим привидом, я не могла забути її.
Тіло дівчини обернулось на попіл, і лише це кольє пам’ятало Аннабел Ворд, її життя й смерть, її невідому історію.
А тепер ми збираємося спалити і його.
Мені це чомусь не видавалося правильним.
Я піднесла склянку ближче до очей.
— Локвуде, можна дістати кольє? — спитала я.
Він зітхнув:
— Будь ласка. Зараз день — це буде безпечно.
Так воно й було. Привид Аннабел Ворд не міг покинути кольє вдень. Але воно було якнайтісніше пов’язане з нею — чи, може, вона сама перебувала в ньому, а може, просто користувалася ним як дверима з потойбічного світу. Хай там як, та я аж тремтіла з хвилювання, коли відкручувала зі склянки залізну кришечку.
На столі, залитому сонячним сяйвом, кольє видавалося не лиховіснішим за ложечки й ножі, що лежали довкола. Такий собі гарненький кулончик на тонкому золотому ланцюжку. Трохи здригнувшись, коли холодний метал торкнувся моєї долоні, я заходилась уважно розглядати річ — уперше.
Ланцюжок було сплетено з кручених золотих ланочок — чистих і блискучих, крім хіба двох чорних цяточок усередині. Кулон — овальний, завбільшки з горіх. Завдяки величезним Джорджевим черевикам він трохи розплющився. Раніше цей кулон мусив бути дуже гарний: його прикрашали акуратно вплетені в золото перламутрові пелюстки, що переливалися біло-рожевим кольором. Частина пелюсток, щоправда, повідпадала, й на кулоні — як і на ланцюжку — подекуди чорніли зловісні плями. Найгірше (знову-таки, завдяки Джорджеві), що через весь кулон проходила глибока тріщина.
Проте найцікавішим виявився символ у формі сердечка, що займав нижню половину кулона. Його вкривав тоненький візерунок у вигляді павутиння.
— Ой! — скрикнула я. — Тут якийсь напис!
Повернувши кулон до світла, я провела пальцем по літерах.
Тільки-но я зробила це, як почула тихі голоси — розмову чоловіка й жінки. Потім жінка засміялась — високо й пронизливо.
Я моргнула — голоси вщухли. Я втупилась у прикрасу, яку затиснула в руці. Моя цікавість передалася іншим. Локвуд підвівсь і обійшов круг стола. Джордж облишив посуд і з рушником у руках став наді мною, зазираючи мені через плече.
Чотири слова... Ми мовчки зирили на них:
Я й гадки не мала, що вони могли означати.
— Tormentum... — промовив нарешті Джордж. — Звучить приємно.
— Це латина,— обізвався Локвуд. — У нас є де-небудь латинський словник?
— Це від чоловіка, що подарував їй кольє, — припустила я. — Від її коханого... — В моїй голові знову залунали два голоси.
— Звідки ти знаєш, що від коханого?— втрутився Джордж. — Може, від подруги чи матусі...
— Ні, — заперечила я. — Поглянь на символ. Лише коханий міг подарувати річ із написом, який слід носити біля серця.
— Ніби ти багато про це знаєш, — пирхнув Джордж.
— А ти?
— Дайте нарешті поглянути! — перервав Локвуд. Він виліз на стілець поряд зі мною, забрав у мене кольє, підніс його до очей і насупився.
— Латинський вислів, дарунок від коханого, давно померла дівчина... — Джордж перекинув рушник через плече й подався до мийки. — Щось забагато таємниць...
— Та невже? — мовив Локвуд. — А може, й справді?
Ми поглянули на нього. Його очі спалахнули, спина випросталася. Смуток, що огортав його цілий ранок, несподівано розвіявся, наче хмара під вітром.
— Джордже, — провадив він, — пам’ятаєш оту відому справу в агенції «Тенді»? Рік чи два тому? Оту історію з двома кістяками в кайданах?
— Історію з «Плачем Дерева»? Звичайно. Їх ще нагородили за це.
— Еге ж! А який був розголос у пресі! А все тому, що вони встановили, ким були Гості. Правда? Вони виявили на одному кістяку діамантову шпильку для краватки, розшукали відомості про ювеліра, що її виготовив, і тоді виявилось...
— ... що вона належала молодому лорду Ардлі! — підхопила я. — Тому, що пропав безвісти в дев’ятнадцятому столітті! Всі думали, що він утік за кордон. А його закопав у власному садку молодший брат, щоб успадкувати садибу!
Запала мовчанка. Я поглянула на хлопців:
— Чого ви дивуєтесь? Я теж читаю «Правду про привидів»!
— От і чудово, — відповів Локвуд. — Річ ось у чім. Ця чудова історія, це розв’язання давньої загадки дуже прислужилося «Тенді». Раніше вони були звичайнісінькою агенцією, а тепер — у першій четвірці в Лондоні! Отож мені й цікаво... — Він замовк, не зводячи очей з кольє в своїй руні.