— Не поспішай, — зауважив Локвуд. — Його заарештували, але чи висунули йому звинувачення? Усе, що ми знаємо, — це те, що його могли ув’язнити, хоча тіла не знайшли.
Відповідь на це запитання знайшлася швидко. Невеличка стаття, надрукована через кілька днів, зазначала, що Г’юґо Блейка звільнили з-під варти за браком доказів. Прес-служба Скотленд-Ярду заявила, що справа Аннабел Ворд «глуха, як цегляний мур».
— Еге ж, як цегляний мур, — повторила я. — От уже бовдури! Тіло й справді було замуровано!
— Поліції забракло доказів, щоб притягти Блейка, — мовив Локвуд, вивчаючи статтю. — Він був єдиним підозрюваним у цій справі. Стверджував, що провів її додому, але всередину не заходив. Ніхто не зміг нічого довести, бо не знайшли ні тіла дівчини, ні будь-чого іншого, що могло б підтвердити Блейкову провину... Тому вони й відпустили його. От і чудово. Здається, Блейк — це і є той, хто нам потрібен...
Джордж трохи посунувся на стільці:
— Скільки років було тоді Блейкові?
— Двадцять два, — нагадала я. — А бідолашній Енні Ворд — лише двадцять.
— Відтоді минуло сорок дев’ять років. Тепер йому сімдесят один рік — якщо він, звичайно, ще живий.
— Б’юся об заклад, що живий, — суворо сказала я. — І живе цілком безкарно.
— Поки що, — посміхнувся Локвуд. — Це саме те, що нам треба: правильно все розіграти. Плану нас такий: ми виходимо на зв’язок із ДЕПРІК. Якщо Блейк живий, його заарештують. А ми тим часом вирушаємо по редакціях і розповідаємо газетярам усе. Убивцю спіймано через п’ятдесят років! Це матиме добрячий розголос!
— Усе це непогано, — промовив із сумнівом Джордж. — Тільки я не певен, чи варто поки що це розголошувати. Треба пошукати глибше, перевірити минуле Аннабел Ворд... — Він ляснув по стосові примірників «Світського Лондона» на столі. — Про неї повинні згадувати десь іще. Якщо нам пощастить, то ми знайдемо соковиті факти щодо Блейка, які зможуть...
— Це вже твій клопіт. — Локвуд з рипінням відсунув стілець і підхопився. — Скажеш мені, якщо знайдеш щось цікаве. А мені тим часом треба переговорити з деякими людьми. Цього ранку ми втратили трьох клієнтів. Це забагато для нашої агенції — нам не можна вештатися без діла...
— Гаразд, — Джордж замислено поправив окуляри. — Тільки не поспішай.
Локвуд щиро всміхнувся нам обом:
— Звичайно. Ви ж мене знаєте.
14
ВИКРИТТЯ
ЧЕРЕЗ 50 РОКІВ!
ТІЛО ВБИТОЇ ЗНАЙДЕНО!
ТРІУМФ АГЕНЦІЇ «ЛОКВУД І К°»!
Тіло зниклої Аннабел (Енні) Ворд, чия неймовірна справа вже майже півстоліття вважалася «глухою», було нарешті виявлено в будинку на південному заході Лондона. Оперативні співробітники агенції «Локвуд і К°» майже цілу ніч бились із мстивим привидом жертви, перш ніж знайшли і знешкодили її рештки.
«Ми мало не загинули, розповів молодий керівник агенції Ентоні Локвуд. — Проте нам хотілось не лише знищити привид. Нам хотілось дізнатися, хто ця невідома дівчина».
Команді оперативників після довгих заплутаних пошуків пощастило встановити особу панни Ворд. ДЕПРІК надав згоду розпочати розслідування її вбивства.
«Для нас не має значення давність чи важкість справи, — сказав пан Локвуд. — Ми чудово впоралися зі своєю роботою — завдяки високому фаховому рівню й увазі до подробиць. Звичайно, ми рятуємо людей від Гостей, але також цікавимось людськими історіями, що спричиняють їхню появу. Бідолашна Енні Ворд давно мертва, а її вбивця так і не дістав покарання. Люсі Карлейл — одна з наших кращих співробітниць — встановила психологічний зв’язок із Гостем — і, незважаючи на пекельну лють привида, одержала речові докази, які скоро виведуть нас на особу злочинця. На жаль, це все, що я можу поки що розповісти, однак невдовзі, сподіваються, з’являться новини, які відновлять усі подробиці тієї давньої трагедії».
— Чудова стаття, — уже вдвадцяте, мабуть, за день повторив Локвуд. — Краще й не напишеш.
— Тільки моє прізвище надрукували з помилкою, — зауважила я.
— А про мене взагалі не згадали, — підхопив Джордж.
— Я маю на увазі загальний зміст. — Локвуд усміхнено оглянув нас. — Шоста сторінка «Таймса» — ми ніколи ще не мали такої реклами. Це новий поворот у справах нашої агенції. Нарешті ми його дочекались!
Він здригнувся від холоду й переступив з однієї смердючої купи гною в іншу.
Була майже восьма година вечора — наступного дня після нашої подорожі до Архіву. Ми стояли в темному садку, серед кущів аґрусу, й чекали на привида. Не найприємніша робота з усіх, відомих людині.
— Температура? — запитав Локвуд.
— Досі падає, — відповів Джордж, поглянувши на термометр, екран якого слабко світився серед переплетеного аґрусового галуззя. Вогні у вікнах горішнього поверху будинку ховалися за сірими шторами. Десь удалині загавкав собака. Футів за двадцять від нас чорне гілля верби звисало донизу, наче замерзлі струмені дощу.
— Сморід ніби посилився, — зазначила я. Мої руки й ноги обважніли, а думки переповнились чужими для мене почуттями марноти й відчаю. В роті з’явився присмак гнилизни. Щоб освіжитись, я кинула до рота ще один м’ятний льодяник.
— От і гаразд, — відповів Локвуд. — Виходить, уже скоро.
— Добре, що ти розповів у ДЕПРІК про Енні Ворд, — несподівано мовив Джордж. — Але я досі вважаю, що вплутувати сюди пресу було зарано. Поліційне розслідування щойно розпочалося — хтозна, до чого воно призведе.
— Чому ж? Барнс не дуже зрадів, що ми обійшли його з установленням особи дівчини. А от Г’юґо Блейк вельми зацікавив його. Він уже з’ясував, що цей Блейк — ніби успішний підприємець, що встиг, однак, кілька разів побувати у в’язниці за шахрайство і один раз — за розбійний напад. Не дуже приємний чолов’яга. До того ж ми мали рацію: він живий і здоровий, і мешкає тут-таки в Лондоні.
— Вони затримали його? — спитала я.
— Збиралися до нього сьогодні. Можливо, вже й заарештували.
— Примарний туман... — зауважив Джордж.
І справді, сизий серпанок здіймався від землі й мерехтів у повітрі. Його тоненькі, наче макарони, нитки розповзались між вербою й огорожею.
— Ти щось чуєш, Люсі? — спитав Локвуд.
— Те саме. Шелест листя. І рипіння — увесь час рип, рип, рип.
— Гадаєш, мотузок?
— Можливо.
— Джордж, а ти щось бачиш?
— Поки що ні. А ти? Може, Смертні Вогні над землею?
— Ніби є, але нерухомі. Серед гілля верби.
— Люсі, дай мені льодяника, — попросив Джордж. — Я забув свої.
— Тримай.
Я простягла йому пакуночок. Розмова вщухла. Ми спостерігали за вербою.
Попри всі великі Локвудові надії на цю статтю, ми ще не відчували жодної вигоди від несподіваної слави, й завдання цього вечора нічим не відрізнялось від останніх завдань у нашому журналі. Нас викликало молоде подружжя, що відчувало страх і тривогу в садку біля їхнього будинку. А нещодавно вночі їхні діти (чотирьох і шести років) розповіли, що бачили з вікна — серед гілля верби — чорну тінь. Батьки тоді стояли поруч із дітьми, однак нічого не помітили.
Ми з Локвудом уже оглянули цей садок сьогодні зранку. Верба була старезна, з довгим товстим гіллям. Ми знайшли там Смертний Вогонь, слабкий сморід і повзучий страх. Тим часом Джордж, який провів цілий день в Архіві, простудіював історію будинку. Він, зокрема, виявив один прикметний випадок. 1926 року тогочасний господар, пан Генрі Кіченер, повісився десь у садибі, однак точного місця його самогубства так і не було встановлено.
Отже, ми мали всі причини підозрювати дерево.
— Я досі не розумію, чому ти розповів про мене, а не про кольє, — сказала я. — Вийшло так, ніби Енні Ворд розповіла особисто мені про свого вбивцю — хоча насправді я дізналась від неї самі дурниці. Привиди взагалі не кажуть нічого певного. Спілкування з ними — це лише поодинокі уривки.