— Знаю, — всміхнувся Локвуд. — Але це не зашкодило твоїй зірковій репутації. Нам потрібні термінові замовлення від нових клієнтів. А про кольє я не згадав навмисне, — по-перше, щоб припасти його для майбутніх статей, а по-друге — через те, що Барнс теж нічого про нього не знає.
— Ти нічого не розповів Барнсові?! — приголомшено запитав Джордж. — Навіть про напис?
— Поки що ні. Він досі сердитий на нас, а те, що Люсі взяла з собою небезпечний артефакт — злочин. Гадаю, що це безпечніше буде приховати. Чого нам, власне, тривожитись? Насправді кольє нічого не додасть до цієї історії. Блейкова провина очевидна й без нього... До речі, Джордже, ти знайшов що-небудь новеньке про справу Ворд?
— Умгу. Кілька фотографій. Дуже цікаві. Покажу, коли повернемось додому.
Час збігав. Холод дужчав. Верба навіювала сумні думки про самогубство, порожнеча і відчай повзли між клумбами, чагарниками і розкиданими по садку дитячими іграшками. Гілля верби поволі загойдалось, хоч надворі не було ані найменшого вітерця.
— Цікаво, чому він так учинив, — пробурмотів Локвуд.
— Хто? — перепитав Джордж. — Г’юґо Блейк?
— Ні, я міркую про цю справу. Чому цей чоловік повісився?
— Він утратив близьку людину, — втрутилась я.
— Справді? Чому ти так гадаєш, Люсі? Хіба це було в Архіві, Джордж?
В моїй голові було геть порожньо. Я лише прислухалася до рипіння дерева.
— Не знаю... Може, я й помиляюся.
— Стривайте! — Локвудів голос зненацька посуворішав. — Я бачу тінь... так! Ви теж її бачите?
— Ні. Де вона?
— Тут! Невже не бачите? Стоїть під деревом і дивиться вгору.
Я відчула, що поряд хтось є: від верби насунулась невидима хвиля, кров застугоніла у вухах. Однак мій Зір був помітно гірший за Локвудів, тож дерево досі залишалося для мене плутаниною тіней.
— У нього в руці мотузок, — бурмотів Локвуд. — Він мусить раз по раз стояти тут і вішатись...
Часом допомагає, коли відвертаєш увагу на щось інше. Я подивилась на огорожу садка, потім — знову на дерево: мій погляд зупинився на блідому, тонкому, нерухомому силуеті, який укрили темною сіткою тіні гілок.
— Бачу, — прошепотіла я. Привид справді зирив угору, запрокинувши голову так, ніби в нього зламана шия.
— Не дивися йому в обличчя, — порадив Джордж.
— Гаразд, я підійду ближче, — сказав нарешті Локвуд. — Зберігаємо спокій... Хай йому чорт! Щось спіймало мене!
Брязнуло залізо — ми з Джорджем витягли рапіри. Я освітила ліхтариком Локвуда, який заклякло стояв поруч.
— Нічого, — я ще раз обвела його променем ліхтарика. — Просто край твого пальта зачепився за аґрусовий кущ.
— О, тоді все гаразд. Дякую.
Джордж пирхнув:
— Твоє пальто надто довге! Коли-небудь воно вб’є тебе!
Локвуд швидко відчепив пальто від куща. Постать під вербою тим часом не ворушилась.
— Прикрийте мене, — попросив Локвуд, витяг рапіру й поволі рушив до дерева. Примарний туман клубочився біля його ніг, розвіюючись за кожним кроком. Ми з Джорджем кралися позаду, тримаючи напоготові соляні бомби.
— Я вже близько, — прошепотів Локвуд. — Але привид не реагує. Це просто Тінь.
Тепер я чітко бачила цю тінь: невиразний обрис чоловіка в сорочці з короткими рукавами й штанях до колін... Бліде обличчя обернене вгору. Я намагалась не дивитись привидові в обличчя, та встигла почути відлуння давнього горя: втрачена любов і відчай міцно вп’ялись у серце... Долинув тяжкий стогін...
Привид зрушив з місця. Я побачила, як у повітрі майнув мотузок. Зашморг злетів до гілля...
У дерево ніби вдарила невеличка ракета. Тінь потрапила під соляний душ, захиталась і зникла. Сіль спалахнула зеленими вогниками й посипалась на землю, наче смарагдовий сніг.
— Навіщо ти це зробив? — обернулась я до Джорджа.
— Тільки без нервів! Він ворушився, а Локвуд був поряд. Тут нема чого ризикувати...
— Він не збирався нападати, — боронилась я. — Він надто перейнявся спогадами про свою дружину...
— Про дружину? Звідки ти це знаєш? Ти щось почула від нього? — допитувався Джордж.
— Ні...
— То звідки?..
— Це не має значення. — Локвуд розсунув гілля верби. Біля його черевиків мерехтіли й згасали зелені іскри. — Він зник. Треба розсипати тут залізо, й ходімо погріємось.
Деякі справи — такі, як ця,— вирішуються просто й швидко. Проте й тут не обійшлося без проблем. Наступного ранку ми виявили зашморг, міцно прикручений до горішньої гілки — прямісінько над місцем появи привида. Мотузок аж зрісся з деревом, тож витягти його ніяк не вдалося: все, що тільки можна, довелося спиляти, обсипати сіллю й спалити. А через три дні господарі зрубали й саму вербу.
Удома, на Портленд-Роу, на нас чекав сюрприз — припаркований біля будинку поліційний автомобіль з увімкненими вогниками й заведеним мотором. Тільки-но ми з’явились, як до нас вийшов сержант ДЕПРІК — здоровий голомозий чолов’яга, кремезний і короткошиїй, у звичайній синій уніформі.
Він непривітно поглянув на нас:
— «Локвуд і К°»? Нарешті, хай вам біс! На вас чекають у Скотленд-Ярді.
Локвуд спохмурнів:
— Зараз? Такої пізньої пори? Ми щойно повернулися із завдання!
— Не має значення. Вас викликає Барнс. Ви мусили бути в нього ще дві години тому.
— А до ранку він не може зачекати?
Рука полісмена — рожева й товста, мов кавалок шинки, — значуще ковзнула по залізному кийку на поясі:
— Ні.
Локвудові очі зблиснули:
— Що ж, красномовне запрошення... Гаразд, сержанте. Ходімо.
Штаб-квартира Скотленд-Ярду, до якого належали й звичайні лондонські поліційні сили, й відділення ДЕПРІК, що стежили за міськими вулицями в похмурі нічні години, — містилася в центрі столиці, на Вікторія-стрит, у клиновидній будівлі зі сталі й скла. Поряд видніли контори «Гільдії Копачів Могил», «Спілки Поховальних Бюро», а також компаній «Залізо Ферфекса», «Корпорація Солеварів» і, звичайно ж, відомої корпорації «Світанок», що постачала обладнання для більшості агенцій з полювання за привидами по всій країні. З іншого боку від Скотленд-Ярду височіли храми провідних світових релігій. Кожна з цих могутніх організацій виступала як осередок війни з Проблемою.
За Скотленд-Ярдом у металевих бочечках курилась лаванда, вздовж тротуарів тяглися рівчаки зі свіжою водою. Двоє підлітків з червоними носами стояли біля дверей — вони відбували нічну варту, охороняючи контору від надприродних загроз. Побачивши нас, вони виструнчились і заховали за спину кийки, поки ми з сержантом пройшли повз них і піднялися сходами до відділення ДЕПРІК.
Як і завжди поночі, контора аж кипіла клопотами. На стіні висіла велетенська мапа Лондона, поцяткована десятками крихітних вогників — зелених та жовтих, що позначали місця нічних пригод. Довкола метушились чоловіки й жінки в уніформі— бігали з паперами, гучно відповідали по телефону, роздавали накази керівникам з «Фіттес» та «Ротвела», які зазвичай допомагали ДЕПРІК у роботі. Повз нас промчав молодий агент із оберемком рапіру руках; поряд двоє полісменів тихенько сьорбали каву — їхні бронежилети курились від ударів ектоплазми.
Сержант залишив нас у приймальні. Тут було трохи спокійніше. В повітрі лунало тільки гудіння вентиляторів над нашими головами, вітерець від яких побрязкував біля стелі залізними підвісками.
— Цікаво, чого від нас хоче Барнс? — запитала я. — Дізнатися щось іще про пожежу?
Локвуд стенув плечима:
— А я сподіваюсь, що в нього є новини про Блейка. Може, вони вже заарештували його, і він зізнався...
— До речі... — Джордж пошукав у своїй торбині. — Поки ми чекаємо на нього, перегляньмо ці нотатки з Архіву. Я знайшов нові відомості про Енні Ворд. Здається, що п’ятдесят років тому вона встигла перебрати цілу компанію «золотих» молодиків, серед яких були й завсідники наймодніших лондонських барів. За рік до її смерті «Світський Лондон» надрукував її фотографію з одним таким молодиком. Ось вона. Впізнаєте? І, сподіваюсь, не тільки Енні?