Переслідуваний Локвудом грабіжник помчав до кручених сходів. Я перескочила через наполовину згаслі стрічки жовтої плазми і приєдналася до гонитви, сліпо машучи в повітрі рапірою. Незнайомець помчав зовсім в іншому напрямку від сходів — і пробіг крізь арку до сусідньої кімнати. На якусь мить його силует з’явився на тлі вікна, крізь яке проникало непевне світло. Я зрозуміла, що він збирається робити.
— Мерщій! — вигукнула я. — Зараз він...
Локвуд теж побачив небезпеку. Біжучи, він зняв з пояса каністру з Вогнем.
Грабіжник рвучко підскочив до мого стола, стрибнув на нього й затулив обличчя руками. Тоді згорбився й кинувся у вікно, знявши цілий вихор скляних друзок.
Локвуд вилаявся —і жбурнув навздогін грабіжникові Вогонь. Каністра потрапила прямісінько в розбите вікно — і вилетіла в двір. Ми почули, як вона вдарилась об камінь. Сріблясто-білий вибух спалахнув серед нічної темряви: його світло проникло крізь уламки шибки в кімнату. Вогненна хвиля прогуркотіла столом, зачепивши склянку з привидом: той скривився й вибалушив очі. Скляні друзки на підлозі заблищали, мов колота крига.
Локвуд з рапірою в руці вискочив на стіл, та я кинулася до нього, щоб зупинити. Було вже запізно. Надворі, біля підвалу, дрібні білі іскри мерехтіли на розбитих горщиках для квітів і вигравали, наче гірлянди на різдвяній ялинці. Дим курився вулицею: у припаркованих поряд автомобілів увімкнулася сигналізація. Та все це було марно — грабіжник утік. Парадні двері тихенько гойдались на завісах.
Локвуд зіскочив назад на підлогу. Ззаду до нас шкутильгав Джордж, тримаючись за щелепу: з його нижньої губи цебеніла кров. Я з бадьорою усмішкою поглянула на нього; Локвуд поплескав його по плечу.
— Це було просто чудово, — буркнув Джордж. — Скільки в нас гостей останнім часом!
Тільки зараз мені нарешті полегшало. Мої ноги підкосились, і я сперлась об письмовий стіл. Відтоді, як розпочався цей бій, я вперше відчула біль і напруження, що давно покинули нас після тієї невдачі на Шин-Роуд. Те саме, напевно, відчував і Локвуд. Лише за другим чи третім разом йому вдалося почепити рапіру до пояса.
— Джордж, — покликав він. — Кольє Аннабел Ворд... Ти казав, що поклав його до трофеїв. Перевір, будь ласка, чи там воно?
Джордж витер криваву губу рукавом:
— Не треба. Я вже подумав про це. І перевірив. Кольє пропало.
— Ти певен, що сховав його саме там?
— Ще зранку. Зараз його там немає.
Запанувала мовчанка.
— Гадаєте, що він приходив по це кольє? — спитала я.
Локвуд зітхнув:
— Можливо. І воно тепер у нього.
— Ні, не в нього. — Я відтягла комір і показала сріблясту скляночку з кольє всередині, що міцно висіла на шнурку в мене на шиї.
16
Скажу відразу, що я не маю звички ховати в себе Джерела. І не ношу в своїх шкарпетках ніяких небезпечних артефактів — хай там що собі гадає Джордж. Це кольє — справжній виняток для мене.
Я бачила його ще вдень, коли ми готувалися до завдання, пов’язаного з вербою. Джордж поставив склянку з ним на полицю, до інших цікавинок. Воно просто лежало там, сумно поблискуючи крізь посріблене скло. Та замість того, щоб там і залишити його — як зробила б на моєму місці будь-яка інша особа, — я взяла цю склянку, повісила її собі на шию й вирушила на роботу.
Пояснити, чому я це зробила, було нелегко — надто в тому стані, що охопив нас після цього нічного бою. Лише вранці, після запізнілого сніданку, я спробувала розтлумачити причину такого рішення.
— Я просто хотіла, щоб це кольє було в мене під рукою, — сказала я. — Щоб воно не було заховане серед інших трофеїв. Це, мабуть, через Аннабел Ворд — через наш із нею психічний зв’язок. Я відчувала те саме, що й вона. Думала те саме, що й вона. На мить я стала нею. Отож...
— Тому твій Талант і небезпечний, — обірвав мене Локвуд. Цілий ранок він був напрочуд серйозний — і розглядав мене пильними примруженими очима. — Ти надто чутлива. Ти надто зблизилася з Джерелом.
— Ні, не перебільшуй, — заперечила я. — Я нітрохи не зблизилася з Енні Ворд. Я думаю, що й за життя вона не була хорошою людиною, а що вже казати про її жорстокий і небезпечний привид... Просто через свій дотик я зрозуміла деякі її думки. Її біль. І я хочу, щоб вона дістала справедливу відплату. Я не хочу, щоб про неї забули! Локвуде, ти ж сам бачив її кістки в димарі! Ти знаєш, що зробив Блейк. І тому мені здалося... неправильним, що її кольє припадатиме порохом серед інших трофеїв. Коли вбивцю покарають і правосуддя нарешті здійсниться, я не думаю, що нам треба буде... позбутися його. — Я сумно всміхнулась. — Тільки не кажіть мені... що це божевілля. Гаразд?
— Умгу, — промовив Джордж.
— Будь обережніша, Люсі, — холодно сказав Локвуд. — Привиди — не дитячі цяцьки. Ти знову приховала таємницю, яка піддала нас усіх небезпеці. Я не хочу, щоб у моїй команді був той, кому не можна вірити. Ти зрозуміла?
— Так, я все зрозуміла. — І відвернулася.
— Однак, — провадив він уже лагідніше, — зараз це чудово спрацювало на нашу користь. Якби ти не забрала це кольє, його напевно вкрали б.
Поки Локвуд говорив, кулон у його руці виблискував золотом на сонці. Ми стояли в підвалі, навпроти відчинених дверей, що вели в садок. Прохолодний вітерець знищував рештки мертвотного смороду, що залишився після звільнених уночі Гостей. Підлогу було засипано друзками скла й заляпано плазмою.
Джордж тим часом упорядковував трофеї на полицях. Він засукав рукави і вбрав дівочий фартух із мереживом.
— Більше не пропало нічого, — нарешті сказав він. — Навряд чи це звичайний злодюжка з чорного ринку. Тут його привабило б чимало цікавого. Скажімо, ця піратська рука чи оця застібка...
Локвуд хитнув головою:
— Ні. Я певен, що він шукав кольє. На це надто багато що натякає. Комусь воно терміново потрібне...
— І ми знаємо, кому саме, — додала я. — Г’юґо Блейкові!
— Одна тільки проблема, — зупинив мене Джордж. — Він досі під арештом.
— Так, він під вартою, — погодився Локвуд, — та, власне, яка різниця? Блейк — чоловік багатий. Він легко міг найняти грабіжника. Хоч я, мушу визнати, досі не розумію, навіщо воно йому. Адже цей латинський напис не доводить його провини! — Він замислився. — Якщо...
— Якщо, — підхопила я, — це кольє не містить іншої таємниці, що могла б виказати Блейка.
— Авжеж. Ану, погляньмо на нього при денному світлі.
Ми вийшли в садок. Локвуд підняв кольє так, щоб усі могли його бачити. Воно мало такий самий вигляд, як раніше: овальний золотий кулон з перламутровими пелюстками, тріснутий і сплющений з одного боку.
Я придивилася до кулона. Тріщина...
— Які ж ми бовдури! — зойкнула я. — Ось вона, підказка!
Локвуд, поглянув на мене:
— Ти гадаєш...
— Я гадаю, що цей кулон відкривається! Нам треба відкрити його!
Я взяла в нього кулон і натиснула великими пальцями на тріщину. Кулон був добре пом’ятий, проте в моїх руках він одразу тихо клацнув — і розділився на дві половинки, що лягли на мою долоню, зчеплені крихітними петельками.
Не знаю, чого саме я сподівалась, та щось там неодмінно мало бути. Що саме — пасмо волосся? Чи фотографія? В таких кулонах люди зазвичай зберігають усілякі дрібнички.
Ми всі як один вирячились на половинки кулона.