— Так, але з чого ж усе почалося? Мала статись якась ключова подія, трагедія, що започаткувала це все... Питання в тому, хто з Гостей був першим? — Локвуд замислено стулив кінчики пальців. — Зараз будинок порожній?
— Західне крило — звичайно. Там надто небезпечно. Сторож Старкінс уже багато років доглядає замок. Він живе у вартівні поруч.
— А де ви зупиняєтесь, коли відвідуєте садибу, сер?
— У мене є сучасні апартаменти в східному крилі. Воно має окремий вхід і відділене від головної частини будинку залізними дверима на кожному поверсі. Я сам ставив ці двері — найкращі, які лише зміг придбати. Жодного разу мого сну там ніхто не порушив. — Старий суворо поглянув на нас. — Я не боягуз, та нізащо не погодився б провести ніч на самоті в західному крилі. Проте, — він ласкаво погладив залізну собачу голову, — я прошу зробити це вас.
Моє серце тьохнуло. Я засовалась на стільці. Проте всі інші сиділи нерухомо. Локвудові очі сяяли. Джордж, як і завжди, байдуже зняв окуляри й протер їх рукавом свого джемпера. Ми чекали, що буде далі.
— Ви не будете першими, хто намагався це зробити, — провадив Ферфекс. — Ці самі питання, пане Локвуде, турбували й попереднього власника садиби. Тридцять років тому він звернувся до «Фіттес» і найняв там невеличку команду агентів — хлопця, дівчину та їхнього дорослого керівника. Вони погодились провести ніч у замку, зосередивши увагу на Червоній Кімнаті. Вони діяли за звичайною схемою. Залишили парадні двері відчиненими, забезпечивши шлях до відступу. Встановили в Червоній Кімнаті телефон, щоб у разі потреби мати зв’язок із Бертом Старкінсом. Вони були досвідчені працівники. Господар залишив їх там у сутінках. Кілька годин потому, коли він уже спав, Старкінс побачив у вікнах світло ліхтариків. Десь опівночі його телефон задзвонив. Він підняв слухавку — то був керівник, який сказав, що в них коїться щось химерне, й слід перевірити, чи добре працює зв’язок. Усе інше було гаразд. Говорив він цілком спокійно. Після розмови Старкінс пішов спати. Решту ночі телефон мовчав. Уранці власник із Старкінсом зустрілися біля парадних сходів — агентів «Фіттес» ще не було. Пів на восьму вони увійшли до замку. Покликали агентів — їм ніхто не відповів, і все довкола було тихо. Тоді вони відчинили Червону Кімнату й побачили тіло керівника, що лежав біля телефону ниць. Він був мертвий — його, вочевидь, торкнувся привид. Дівчина скорчилася біля вікна в іншому кінці кімнати. Саме скорчилася — її скрутило так міцно, що вони не могли зазирнути їй в обличчя чи намацати пульс. У цьому, щоправда, вже не було потреби — вона теж умерла і встигла заклякнути... А щодо юнака, то я, на жаль, не можу тут сказати нічого.
— Тобто вони так і не дізнались, як він помер? — перепитав Джордж.
— Вони просто не знайшли його.
— Пробачте, сер, — утрутився Локвуд. — Коли керівник телефонував опівночі, він не казав, що саме там відбувалося?
— Ні, не казав. — Пан Ферфекс дістав з кишені годинника й хутко позирнув на нього. — Наш час минає. Через п’ятнадцять хвилин я мушу бути в Пімліко!.. Отже, як я вже сказав, ваша агенція мене привабила. Мене здивували й заінтригували ваші можливості. Ось моя пропозиція: я цілком сплачую ваші борги у справі Шин-Роуд. Усі наслідки пожежі буде ліквідовано, й ДЕПРІК нічого не дізнається про цю угоду. Але, щоб одержати шістдесят тисяч фунтів, вам доведеться провести розслідування в мене. Тільки-но ви покинете замок, я перекажу на ваш рахунок повну суму. До того ж, якщо вам пощастить розкрити всі таємниці й відшукати Джерело, я сплачу вам це додатково. Скільки коштує у вас звичайний виклик?
Локвуд відповів.
— Я заплачу вам удвічі більше. Будьте певні, Кумб-Кері-Голл — завдання нелегке. — Пан Ферфекс ухопився за бамбульку ціпка, збираючись підвестися з крісла. — Ще одна річ: якщо я роблю замовлення, то вимагаю негайного виконання. Ви повинні бути в садибі через два дні.
— Два дні? — перепитав Джордж. — Але ж нам потрібен час, щоб...
— Я все сказав, — обірвав його Ферфекс. — Мої пропозиції не підлягають обговоренню. Ви зараз не в тому становищі, щоб висувати свої умови... До речі, ще одне. Ніякого вогню чи вибухів у замку! Нічого, що може пошкодити старовинну будівлю й меблі! Ні, це не означає, що я не маю до вас довіри, — він вишкірив свої срібні зуби. — Просто не хочу, щоб моє майно згоріло.
Він поволі встав, рипнувши кріслом. На своїх кволих, тонких ногах він скидався на якусь велетенську комаху.
— Гаразд. Я, звичайно, не чекаю від вас термінового рішення. Повідомте мене надвечір. Ось картка з телефоном мого секретаря.
Я ніяково сіла на канапу. Добре, що він не чекав термінового рішення. Агенти «Фіттес» — найкращі, ми чудово це знали. І троє з них загинули в Кумб-Кері-Голлі! Вирушити туди без належної підготовки — чистісіньке божевілля. Червона Кімната? Сходи, що кричать? Так, Ферфексові гроші врятують нашу агенцію, але що з того, якщо ми попрощаємось із життям? Безперечно, все це слід було дуже ретельно обговорити.
— Щиро дякую, сер, — мовив Локвуд. — Але я можу відповісти вам одразу. Ми беремося до цієї справи. — Він підвівся й потис клієнтові руку. — Нам треба бути в замку якнайскоріше. Як щодо цієї неділі?
Частина четверта
Замок
17
Усі ці місяці я сварилася тільки з Джорджем. Тепер у мене почалися сварки ще й з Локвудом — до того ж такі, що ми ладні були пожбурити одне одному в обличчя по жмені солі чи познімати одне з одного рапірами скальпи. Ми сперечалися через дурниці — невипрану білизну, неприбрану кухню, Джорджеву звичку залишати склянку з привидом де завгодно — скажімо, за дверима туалету. Ми шукали будь-якого приводу до зачіпки — і майже ні в чому не погоджувались.
Не став винятком і обід того дня, коли нас відвідав Ферфекс.
Щойно «ролс-ройс» загуркотів, вирушаючи геть, ми удвох накинулись на Локвуда — за те, що він прийняв рішення, не порадившись із нами. Я нагадала про моторошну репутацію замку. Джордж наполягав, що йому потрібно принаймні зо два тижні, а ще краще — місяць, щоб дослідити історії садиби. Інакше це буде просто самогубство.
Локвуд мовчки, з усмішкою вислухав нас.
— Закінчили? — мовив він. — Гаразд. Ось вам три аргументи. По-перше, це наш єдиний шанс урятувати компанію й не збанкрутувати. Ми зможемо сплатити Гоупам борг і втерти носа ДЕПРІК. Це надзвичайна змога, її просто не можна проминути! По-друге, керівник тут я, і моє слово — наказ для вас. І по-третє: хіба не такої роботи ми чекали? Сходи, що кричать! Червона Кімната! Тільки погляньте! Ми нарешті зможемо гідно виявити свої Таланти! Ви хочете змарнувати життя на пошуки Тіней по передмістях? А це — справжнє завдання! Це просто злочин — відмовитись від нього!
Ці аргументи — особливо другий — аж ніяк не переконали нас. Джордж сердито протер окуляри рукавом джемпера.
— Ні, злочин — це Ферфексові вимоги! — заперечив він. — Пхатись туди без магнію?! Це просто божевілля, Локвуде!
Локвуд витягся на канапі:
— Вимоги справді цікаві.
— Цікаві?! — вигукнула я. — Вони нечувані!
— Він просто дурень! — провадив Джордж. — Якщо це місце хоч наполовину таке небезпечне, як він розповів, туди не можна лізти без зброї!
Я кивнула:
— Хто ж піде проти Другого Типу без Грецького Вогню?
— Атож! А там їх кілька — цих Других Типів! До того ж...
—... вони вже вбивали, й це доведено!
— А в нас немає часу на...
—... на пошук історичних довідок, — закінчив Локвуд. — Так, так, я це знаю. Ви кричите це мені в самісінькі вуха щохвилини. Може, ви не горлатимете, як перекупки, а помовчите й послухаєте мене? Хай там який дивак цей Ферфекс — він наш клієнт, і ми повинні виконувати його побажання. До того ж, хіба в нас немає рапір? І ланцюгів? Тож без зброї ми будь-що не залишимось. — Він усміхнувся. — Годі вже блискати очима, Люсі.