— Я його не випускала! — вигукнула я. — Поглянь — тут усюди сіль! У мене все було під контролем!
— Еге ж, — усміхнувся Джордж. — Тому ти, напевно, й розляглася на підлозі... Якщо ти й зуміла стримати привида, це тобі просто пощастило. Пригадай хоча б ту ніч, коли цей клятий кулон мало не вбив нас...
— Знову нарікаєш?! Ніби це ти пішов з голими руками проти привида!
— Люсі!!!— гаркнув Локвуд.
Поки ми з Джорджем сварились, він так і стояв під лампою, розглядаючи фотографії. Його обличчя зблідло, а голос лунав якось химерно.
— Ти показувала ці фотографії Гостеві?
— Е-е, так... Я...
— Як саме? Так? Чи так? — він хутко крутнув рукою.
— Мабуть, отак...
— І привид бачив обидва знімки?
— Так, але тільки на мить. Потім він сказився — ви ж бачили самі...
— Еге ж, бачили, — похмуро підтвердив Джордж. — Локвуде, щось ти занадто вже спокійний. Скажи Люсі, щоб вона більше такого не робила. Ми вже вдруге ризикуємо через неї життям. Тому...
— Тому, Люсі, ти молодець! — перервав його Локвуд. — Ти геній! Гадаю, що в нас тепер є ключ до розгадки всієї справи!
Я здивувалася не менше за Джорджа, який аж роззявив рота, почувши Локвудові слова.
— Дякую, — пробурмотіла я. — Ти думаєш... думаєш, що це допоможе?
— Напевно!
— То, може, віддамо цей кулон поліції? Покажемо його Барнсові?
— Поки що ні. Джордж має рацію: поведінка привида — це ще не доказ. Та не хвилюйся — завдяки тобі ми скоро доведемо історію Енні Ворд до успішного кінця.
— Сподіваюсь... — Я геть спантеличилась, та водночас і заспокоїлась. — До речі, в мене є ще одна новина. Г’юґо Блейка збираються звільнити. — І я розповіла їм про Барнсів дзвінок.
Локвуд полегшено й весело всміхнувся:
— Нічого страшного. Наш будинок добре захищений. Більше нас не пограбують. Та я й не думаю, що нам варто залишати цей кулон тут, коли ми вирушимо до Кумб-Кері. Візьми його з собою, Люсі. Носи на шиї. Обіцяю — ми візьмемося до нього якнайскоріше. Та спершу, — він блиснув зубами, — візьмемося до справи Ферфекса. Тут у Джорджа є деякі новини.
— Умгу, — підхопив Джордж. — Я дещо розкопав про це місце.
Я вирячилась на нього:
— І все так погано, як розповідав Ферфекс?
— Ні. — Джордж зняв окуляри і втомлено потер очі. — Те, про що я дізнався, набагато гірше.
18
Дорога від лондонської контори агенції «Локвуд і К°» до села Кумб-Кері надзвичайно проста. Спочатку — таксі до станції Мерилбоун, потім — затишне чекання на шостій платформі і, нарешті, — сорокахвилинна мандрівка потягом через сіро-бурі передмістя й зимові поля Беркширу до порослих мохом стін церкви Святого Вілфреда біля старої станції Кумб-Кері. Всього якісь півтори години — чудово. Легко, швидко й прямо — казка, та й годі.
Це, звичайно ж, теоретично. А насправді все не так весело — надто коли ви пхаєте шість важких торбин із залізом і ще одну — зі старими рапірами про запас, а нові рапіри, що аж ніяк не додають легкості, висять на ваших поясах. На додачу, ваш начальник і його заступник забули вдома свої гаманці — і тепер вам доводиться платити й за квитки, й за надмірну кількість багажу! А за всім цим клопотом ви ще й запізнюєтесь на потяг і мусите чекати наступного. Приємна виходить мандрівочка, еге ж?
До того ж не забувайте, що попереду на вас чекає один з найбільш наповнених привидами будинків Англії, й ви всією душею сподіваєтесь, що залишитесь там живі.
Відомості, роздобуті Джорджем за два останні дні, аж ніяк не додавали хорошого настрою. Він старанно записав усі знайдені відомості й ділився з нами їхніми огидними подробицями, поки потяг весело мчав повз лісисті поля й пагорби, між якими видніли захисні ліхтарі сіл.
— Власне кажучи, Ферфекс розповів нам правду, — говорив він. — Замок має погану репутацію вже кілька століть. Пам’ятаєте, він казав, що спочатку там був монастир? Я знайшов про це середньовічний документ. Монастир побудували ченці-єретики з так званого «ордену Святого Івана». Як ідеться в документі, вони «зреклися істинного Закону Божого й поклонялися темній силі» — не знаю вже, що це означає. Потім купка баронів вигнала звідти ченців і геть випалила те місце, а монастирські землі поділила між собою.
— Може, ченці перед тим прокляли свою землю? — припустила я.
Джордж кивнув:
— Можливо. Відтоді садибою володіли кілька багатих шляхетних родин: Кері, Фіц-Персі, Трокмортони. Землі приносили їм добрий прибуток, а от сам замок — тільки клопіт. Подробиць я знайшов небагато, але в п’ятнадцятому столітті один з господарів покинув замок через те, що там «присутнє зло». Двічі або тричі садиба вигоряла дощенту, а 1666 року чумна пошесть викосила всіх тамтешніх мешканців. Випадковий гість завітав до замку і знайшов усіх мертвими, крім немовляти, що плакало в колисці, в спальні.
— Отакої! — аж присвиснув Локвуд. — Ось вона, група привидів!
— Немовля врятували? — запитала я.
Джордж переглянув свої нотатки:
— Так. Його виховала двоюрідна сестра. Згодом цей хлопчик став шкільним учителем. Його життя почалося тяжко, та закінчилося цілком щасливо. Хай би там як, але негаразди в замку тривали далі. Сталося безліч нещасних випадків, а останній — перед Ферфексом — власник застрелився.
— Про Гостей нічого суттєвого ми не довідались, — міркував Локвуд. — А про Сходи, що кричать, чи про Червону Кімнату щось є?
— Лише одна згадка — в «Беркширських легендах» Корвета, — перегорнув сторінку записника Джордж. — Там сказано, що двох дітей знайшли в замку непритомними — біля підніжжя «старих сходів». Хлопчик помер відразу, а дівчинка встигла розповісти про «страшне диявольське виття, люте й лиховісне». — Він з ляскотом закрив записник. — Потім вона теж померла.
— Виття? — перепитала я.
— Напевно, той самий крик, — мовив Локвуд, розглядаючи невеселий краєвид за вікном вагона. — Легенди, легенди... Нам украй потрібні факти!
— Тут я, можливо, теж допоможу вам. — Джордж поправив окуляри, дістав з теки два папірці і акуратно поклав їх на столик біля вікна. На першому папірці було чітко накреслено чорнилом план великої двоповерхової будівлі з вікнами й сходами. Усюди були позначки синіми літерами: «Головний коридор», «Бібліотека», «Кімната герцога», «Довга Галерея»... Угорі дрібним Джорджевим почерком було написано: «Західне крило. Кумб-Кері-Голл».
— Чудова річ, Джордж, — похвалив Локвуд. — Де ти відшукав цей план?
Джордж почухав свій товстий ніс:
— У Королівському Архітектурному Товаристві на Пел-Мел. Там сила-силенна різних планів і креслень. Цей план, скажімо, виконано в дев’ятнадцятому столітті. Погляньте на головні сходи — справжнє чудовисько, найпомітніша деталь замку! А ось інший план, — він пересунув папери, — набагато давніший, напевно, ще середньовічний. Порівняно з першим — дуже грубий ескіз, зате він показує цю будівлю, коли вона тільки-но постала на руїнах монастиря. Замок на ньому помітно менший, і тут багато кімнат, які з часом, напевно, ліквідували — бо на пізнішому плані їх немає. Але погляньте — тут уже є і масивні сходи, і головний коридор, і Довга Галерея. До речі, Довга Галерея слугувала ченцям їдальнею. Деякі горішні кімнати також збереглися на обох планах. Отож, — підкреслив Джордж, — ці плани свідчать, що найстаріша частина замку — західне крило.
— А отже, — підхопив Локвуд, — саме там, напевно, і є Джерело. Чудово! Розпочнімо наші нинішні пошуки звідти. А що з іншими матеріалами, які я просив тебе переглянути? Можна їх подивитись?
Джордж простяг йому зелену теку:
— Ось. Тут усе, що я зміг розшукати про пана Джона Вільяма Ферфекса. Як ми чули, він придбав цей замок шість або сім років тому — незважаючи на його репутацію. Тут багато статей про нього самого — інтерв’ю, оглядів і такого іншого.