— Чиє запитання? — повторив Ферфекс.
Ми втрьох стояли мовчки, чекаючи, коли він зачинить двері й піде собі.
— Тоді до побачення вранці! — Старий підняв на прощання руку. — Успіхів вам усім!
Він коротко кивнув Бертові Старкінсу, обернувся й подався до сходів. Старкінс узявся замикати двері: вони жалібно зарипіли. На якусь мить ми побачили силует сторожа між половинками дверей, що скидався в сутінках на старе покручене дерево... Нарешті двері гучно ляснули. Я почула, як цей ляскіт прокотився відлунням від вестибюлю до галереї — й далі, по всіх запорошених коридорах замку.
— Якби він забув тут ціпок і повернувся по нього, — зауважив Джордж, — пропала б така ефектна сцена! Правда?
Ніхто з нас не відповів йому. Відлуння вщухло, й мертвотна тиша замку знов оточила нас зусібіч, наче вода на дні колодязя.
20
— Передусім — найголовніше! — мовив Локвуд. — Зачекайте тут.
Тупаючи черевиками по кам’яних плитах, він хутко перетнув вестибюль, де на нього похмуро зирили портрети давніх господарів замку, — і підійшов до невеличких дверцят біля сходів. Тоді відчинив дверцята і майнув усередину. Запала тиша. Ми з Джорджем мовчки перезирнулись, Щось клацнуло, потім у туалеті зашуміла вода. Локвуд вийшов і неквапом подався до нас, несучи під пахвою великий пакунок.
— Отак буде краще, — зауважив він.
— Що це таке? — запитав Джордж.
Локвуд підняв пакунок:
— Найпотужніший Грецький Вогонь від Сетчела! Сім каністр! Почепіть їх собі до поясів, як завжди, — і вирушаймо.
Він зірвав захисну стрічку і розгорнув мокрий пластик. Звідти на його долоню випали дві блискучі срібні каністри.
— Локвуде, як тобі вдалося... — почав Джордж.
— Ти сховав ці каністри під одягом! — вигукнула я. — А потім — у туалеті, коли ми приїхали! Тоді, коли ми чекали тебе разом зі Старкінсом!
Локвудові зуби блиснули в сутінках.
— Твоя правда. Я припасував каністри до підбою свого пальта. Потім навмисне вдав, ніби мені закортіло до туалету, й сховав їх у бачку. Тримай, Люсі. Це тобі.
Я почепила каністри, як завжди, до свого пояса. Локвуд тим часом витяг ще дві й простяг їх Джорджеві.
— Я передбачав, що Ферфекс захоче обшукати нас. Тому й не поклав вогонь у торбини, а сховав його в замку, геть від чужих очей, ще до обшуку. Проте, правду кажучи, я й не підозрював, що він зробить це без нас. Це ще раз доводить, що він за людина.
— Що ж це за людина? — перепитав Джордж, оглядаючи свої каністри.
— Страшна людина. Хіба це не помітно? Оці дві каністри — для мене...
Я приголомшено хитнула головою:
— Якщо Ферфекс дізнається...
— Не дізнається! — Локвуд вишкіривсь у своїй вовчій посмішці. — Будь певна: мене ночами не мучитиме совість через те, що я обдурив його. Він зарано виклав нам свої правила. Це дало нам право підлаштувати їх до свого смаку.
— Я не згоден з тобою, Локвуде, — заперечив Джордж. — Робота в нас, звичайно, серйозна. Та якщо ми підпалимо ніжку якого-небудь стільця доби королеви Анни, то — прощавай, грошенята. Локвуд обдере нас незгірше за Гоупів.
— Гаразд, подасть він на нас позов, — кивнув Локвуд. — То й що? А цей Грецький Вогонь може врятувати нам життя. Пам’ятаєте, що сталось з останніми агентами, які провели тут ніч? Ніхто не знайде нас мертвими на підлозі. Тому я вчора купив ще дещо...
Він дістав з розірваного пакунка сьому каністру, трохи більшу за решту. На її боці так само стояла марка корпорації «Світанок», однак обгортка була не біла, а темно-червона. З одного кінця каністри стирчала довга трубка.
— Новий сорт Вогню, — пояснив Локвуд, чіпляючи каністру до свого пояса. — Хлопець із «Сетчела» розповідав, що агенти «Фіттес» і «Ротвела» користуються ним у найскрутніших випадках. Цей вогонь спричиняє надпотужну вибухову хвилю із срібла, заліза й магнію. Жоден привид не може протистояти їй — під її захистом ми будемо в безпеці. Та й коштує ця штучка нівроку! Так, а що нам тепер робити з цим мотлохом? — Він зібгав розірваний мокрий пакунок і запхав його до Ферфексової вази доби династії Хань. — Отак! А тепер — до роботи.
Ми обладнували свій штаб у бібліотеці. Вона містилась однаково близько й до парадного входу, й до переходу в безпечне крило; до того ж тут було чимало залізних меблів, що мало помітно згасити активність Гостей. Ми затягли сюди свої торбини й поставили на одному з столів електричний ліхтар. Локвуд увімкнув його на низьку потужність.
— Місце ми вже трохи оглянули, — сказав він. — Які є думки?
— Тут усюди повно потойбічної енергії, — зауважила я.
— А де її найбільше? — запитав Джордж.
— У коридорі біля Червоної Кімнати.
— Ти щось чула там, Люсі?
— У тому коридорі? Шепіт. Надто тихий, щоб розібрати слова, але голоси були... розлючені. В усіх інших місцях — тиша. Щоправда, здається мені, що вночі ця тиша припиниться... — Я ніяково всміхнулась. — Ні, ви не подумайте, що я лякаю вас.
Локвуд кивнув:
— Так і буде. Я цілком згоден з тобою. Я всюди відчуваю Смертні Вогні, але ніде не можу розгледіти їх як слід. Що в тебе, Джордж?
— Я не такий чутливий, як ви, але дещо все-таки помітив, — відповів Джордж, простягаючи нам свого термометра. — Коли ми були в бібліотеці з Ферфексом, температура була шістнадцять градусів. А зараз — тринадцять. Повітря швидко холоне.
— І це ще не кінець, — погодився Локвуд. — Гаразд, працюймо по порядку. Стежмо за температурою й своїми відчуттями. Спочатку — перший поверх і сходи, далі— підвал. Потім трохи перепочинемо й візьмемося до горішніх поверхів. Ніч довга, а будинок — великий. Тримаймося разом. Ніхто не відходить далеко — за будь-яких обставин. Закортить до туалету — підемо втрьох. Зрозуміло?
— Тільки чаю я сьогодні більше не питиму, — попередила я.
Відчуття мої були правдиві. Цей будинок гнітив нас, мов велетенський тягар. І до того ж тут скоро мали з’явитися привиди.
Завдяки залізним меблям у бібліотеці ми знайшли небагато слідів потойбічної енергії. Та навіть тут, вимкнувши ліхтар і стоячи в темряві, ми помічали невеличкі спалахи й нитки світла, що кружляли довкола нас. Вони були надто слабкі й не могли прибрати чіткої форми, проте залишали по собі помітні плазмові сліди. Дотримуючись традиційної методики «Посібника Фіттес», Джордж виміряв температуру в кожному кутку і в центрі кімнати й записав свої спостереження на плані будівлі. Я стояла з рапірою напоготові: ми з Локвудом застосували свої Таланти, щоб перевірити наші відчуття. Проте, на жаль, у нас майже нічого не вийшло. Тиша просто-таки закладала мені вуха. Локвуд помітив лише кілька давніх Смертних Вогнів; до того ж, як на мене, його більше зацікавили театральні фотографії на стіні.
У вестибюлі температура тим часом упала до одинадцяти градусів. Спалахи плазми поволі дужчали, кружляючи довкола нас, неначе світлячки. З’явилися перші хмаринки світло-зеленого примарного туману — такі слабенькі, що нам доводилося напружувати очі, щоб розгледіти їх. Туман стелився над підлогою й потихеньку заповнював кімнату.
Несподівано я почула тихе тріскотіння, наче в зламаному радіоприймачі. Воно то вщухало, то гучнішало, мало не переростаючи в загрозливий шум, та щоразу пропадало знову. Невідомо з якої причини цей звук схилював мене. Якби я тільки могла його вимкнути!
Локвуд тим часом помітив у вестибюлі три надзвичайно яскраві Смертні Вогні.
— Як ти думаєш, вони нещодавні? — запитала я.
Він зняв окуляри й заховав їх у кишеню.
— Можливо. А може, це сліди якоїсь давньої моторошної події. Зараз сказати важко.
Дивно, що самі сходи майже ніяк не проявляли себе. Тутешня температура (Джордж виміряв її на кількох сходинках, а потім обчислив середнє значення) не відрізнялась від температури у вестибюлі. Жодних звуків, тим паче — крику, чути не було. Торкнувшись кам’яних перил, я не відчула нічого, крім неспокою, який — правду кажучи — переслідував тут мене всюди.