Він вертався колією, тільки раз, зачувши звіддаля стукіт ручної дрезини, зійшов із рейок і сховався за деревами. Важелі качали двоє міцних мадярів, їхні сорочки були обв’язані навкруг поясин.
За милю від замку колію перетинала нова радянська лінія електропередач.
Напрямок їй крізь ліс було розчищено бульдозерами. Ганнібал відчув статичну напругу, проходячи під важкими дротами, волосся на його руках стало дибки. Він відійшов подалі від лінії й залізничної колії, щоб заспокоївся компас на біноклі. Звідси до мисливського будиночка, якщо він ще зберігся, колись пролягали лісові стежки. Ця електрична лінія біжить прямо, аж ген поза обрій. Якщо вона ніде не повертає вбік, то проходить за кілька кілометрів від мисливського будинку.
Він дістав із рюкзака американський бойовий пайок, залишки якого розпродавали зі складів, і викинув пожовклі цигарки, а поки виїдав із банки консервоване м’ясо, йому згадувалося. Сходи валяться на кухаря, стіни догорають.
Можливо, нічого там не залишилося від будинку. А якщо хата ще стоїть і хоч щось у ній збереглося, це, певно, лише тому, що мародерам не вдалося розчистити її від важких колод. Аби зробити те, чого не зуміли зробити мародери, йому потрібна тяглова сила. Отже, треба спершу йти до замку. Ганнібал наблизився крізь ліс до замку Лектер у присмерку. Побачивши свій дім, він не відчув абсолютно нічого; дивитися на будинок свого дитинства — не така вже то й позитивна терапія, хоча це допомагає виміряти глибину печалі (звичайно, якщо цього прагнеш).
Замок виглядав чорним на тлі догораючого заходу, пласким, як той вирізаний із паперу замок, у якому колись жили Мішині ляльки. Її картонний замок займав у його душі набагато більше місця, ніж цей, кам’яний. Паперові ляльки корчаться, коли горять. Полум’я на платті матері.
З-за дерев поза стайнею він почув гуготіння вечері, а потім сироти заспівали «Інтернаціонал». Позаду нього в лісі дзявкнув лис.
Якийсь чоловік у брудних чоботях, із лопатою й відром, вийшов зі стайні і попрямував через город. Він присів на Воронячий камінь, зняв із себе чоботи і ввійшов до кухні.
Кухар сидів на Воронячому Камені, казав Берндт. Його застрелили за те, що він єврей, а він плюнув на хіві, котрий у нього стріляв. Берндт не називав імені того хіві. «Краще тобі не знати, з ким я поквитаюся після війни», — повторював він, стискаючи кулаки.
Нарешті суцільна темрява. Принаймні частина замку освітлювалася електрикою. Коли світло ввімкнулося в кабінеті директора, Ганнібал підняв до очей польовий бінокль. Крізь вікно він побачив, що італійська стеля в кімнаті його матері тепер по-сталінському побілена, щоб не було видно мальованих фігур героїв релігійно-буржуазних міфів. Скоро сам директор з’явився у вікні, зі склянкою в руці. Він обважнів, зсутулився. Старший вихователь показався за його спиною і поклав директору руку на плече. Директор одвернувся від вікна, а за хвилину в кабінеті погасло світло.
Рвані хмарки пробігали повз місяць, їхні тіні скакали по зубцях веж і зісковзували на дах. Ганнібал чекав ще півгодини. Потім, рухаючись у тіні хмари, опинився біля стайні. Там, у пітьмі, фуркав великий кінь.
Цезар прокинувся і схрапнув, він почув, коли зайшов Ганнібал, його вуха повернулися на звук. Ганнібал подув коневі в ніс, почухав йому шию.
— Прокидайся, Цезарю, — шепнув він коневі у вухо.
Той війнув вухом Ганнібалу по обличчю. Ганнібал притиснув собі знизу до носа пальця, щоб утриматися, не чхнути. Він затулив зібраною в «чашечку» долонею рефлектор свого ліхтаря й оглянув коня. Цезар був вичесаний, його копита мали гарний вигляд. Зараз йому тринадцять, він народився, коли Ганнібалові було п’ять.
— Ти набрав хіба що з сотню кіло, — сказав Ганнібал.
Цезар дружньо штовхнув його носом, і Ганнібалові, щоб не впасти, довелося вхопитися за край стійла. Він надів на коня вузду, підбитий повстю хомут і дворемінні гужі та підв’язав шлеї. До упряжі він підвісив торбу з вівсом, Цезар повернув голову, бажаючи скоріше засунути носа в торбу.
Ганнібал зазирнув до комірчини, де його колись були замикали, і взяв звідти в’язку мотузки, інструменти й гасовий ліхтар. Ніякого світла в замку вже давно не горіло. Ганнібал зійшов з конем із гравію на м’яку землю, повів його в бік лісу, у напрямку рогатого місяця.
У замку ніхто не бив на сполох. Сержант Свенка, котрий весь цей час спостерігав із зубчастої західної вежі, підняв до рота мікрофон важкої польової радіостанції, яку він випер сюди, подолавши дві сотні сходинок.