За дев’ять місяців народилася моя дочка. Я назвала її на честь себе й матері. Вирішила, що для моєї дитини це найкраще ім’я. Її батько навіть не підозрював про її існування, та я й сама точно не знаю, від кого зачала, оскільки на зорі моєї молодості в мене було багато випадкових коханців. Але це не мало значення. Можна було б очистити яблуко й, кинувши шкірку через плече, з’ясувати ініціали батька моєї дочки, але мене це ніколи не цікавило. Зайвий баласт тільки гальмував би нас.
І все-таки… Хіба вітри не ослабнули, не стали віяти рідше, з тих пір як я поїхала з Нью-Йорку? Хіба не відчуваю я щемливу тугу, щось ніби жаль, щоразу, коли ми знову зриваємося з місця? Мабуть, відчуваю. Двадцять п’ять років блукань, і ось той механізм, що живе в моїх грудях, почав зношуватися, я втрачаю колишній ентузіазм, так само, як мати розгубила свій в останні роки життя. Іноді я ловлю себе на тому, що дивлюся на сонце й намагаюся уявити, як би я спостерігала його схід над одним і тим самим обрієм протягом п’яти – або десяти, двадцяти – років. При цій думці я відчуваю дивне запаморочення, мене охоплюють страх і туга. А Анук, моя маленька бродяжка? Тепер, коли я сама мати, наше життя, повне ризикованих пригод, бачиться мені трохи в іншому світлі. Я згадую себе в дитинстві – смагляву дівчинку з довгим розпатланим волоссям, в обносках, придбаних у крамницях для бідних, із суворим досвідом, що осягає такі науки, як математика й географія, – скільки хліба дадуть на два франки? Як далеко можна заїхати потягом, заплативши за квиток п’ятдесят марок? – і розумію, що не хочу для неї такої долі. Може, тому останні п’ять років ми не залишаємо Франції. Уперше в житті в мене з’явився рахунок у банку. З’явилася власна справа.
Моя мати не була б мною задоволена. Але, напевно, і позаздрила б. Відмовся від себе, якщо можеш, сказала б вона мені. Забудь, хто ти є насправді. Не згадуй, поки вистачить сил. Але одного разу, моя дівчинко, одного разу ти все-таки не витримаєш. Повір мені.
Сьогодні я відчинила шоколадню у звичайний час. Але тільки до обіду – другу половину дня я проведу з Анук, – вранці у церкві служба, на площі будуть люди. Знову встановилася властива для лютого брудна сумовита погода: мрячить холодний дрібний дощ, він вже пофарбував бруківки й небо в колір старого олов’яного посуду. Анук за прилавком читає книжку з дитячими віршиками, стежачи за дверима замість мене, поки я готую на кухні партію мендіанів – «злиднів», які називаються так тому, що колись давно ними торгували на вулицях бідняки й цигани. Це мої улюблені ласощі – кружечки із чорного, молочного або білого шоколаду, прикрашені зверху тертою лимонною цедрою, мигдалем і пухкими ягодами родзинок сорту «малага». Анук любить мендіани з білою основою, а я віддаю перевагу чорним, із шоколадної глазурі, звареної з кращого порошку какао, у складі його цілих сімдесят відсотків… Із присмаком приємної гіркоти невідомих жарких тропіків. Моя мати й про це висловилася б презирливо. І все-таки я і далі вершу свої чари.
За ті два дні, що минули з п’ятниці, я придбала й поставила біля прилавка високі табурети, і тепер інтер’єр «Мигдалю» трохи нагадує атмосферу дешевих кав’ярень, до яких ми частенько навідувалися в Нью-Йорку. Червоні шкіряні сидіння, хромовані ніжки, яскраві світло-жовті стіни, з кутка весело підморгує старе жовтогаряче крісло Пуату. Ліворуч – меню. Анук сама написала й розфарбувала його в жовтогарячі й червоні кольори:
Пиріг я спекла ввечері, гарячий шоколад у казанку чекає на першого відвідувача на поличці в печі. Таке ж саме меню я повісила у вітрині, – щоб його можна було бачити з вулиці. Я чекаю.
Служба в церкві почалася й скінчилася. Я дивлюся на парафіян, що сумно плентаються під холодною мрячкою. Двері до шоколадні відчинені, на вулицю струменіє теплий запах ароматної випічки. Окремі перехожі кидають тужливі погляди у бік моєї крамнички, але одразу нишком озираються на церкву, знизують плечима, кривлять губи – чи то ухвалюючи непросте для себе рішення, чи то просто роздратовано, і поспішають повз, сутулячи на вітрі понурі опущені плечі, начебто вхід до шоколадні їм перепиняє янгол із вогненним мечем.
Час, кажу я собі. На все потрібний час.
І все-таки нетерпіння, майже гнів роздирає мене. Що трапилося з цими людьми? Чому вони не заходять? Годинник бив десяту, одинадцяту. Я бачу, як люди зникають у дверях пекарні на протилежному боці площі й за кілька хвилин знову з’являються на вулиці з батонами хліба під пахвами. Дощ припинився, але небо, як і раніше, сіре. Пів на дванадцяту. Останні кілька людей, що затрималися на площі, розходяться по домівках готувати недільний обід. Хлопчик із собачкою огинає ріг церкви, старанно ухиляючись від крапель води, що стікає з жолобів. Він проходить повз крамничку, ледве удостоївши поглядом вітрину.