Кiмната, в якiй мала слухатися справа, була вузькою й убогою — синi стiни й два дерев'яних стiльцi навпроти суддiвської кафедри. Рiвно о десятiй дверi вiдчинилися. Я побачила її. Вона мало змiнилася, а якщо бути зовсiм точною — вона навiть покращала. Її обличчя вже не було так рiзко загострене, очi здавалися неприродно свiтлими — якогось дивовижного фiалкового вiдтiнку, гарний макiяж був ледь помiтним, i волосся, ця попеляста густа хвиля, було вдало колороване, вiд чого виникало вiдчуття, що жiнка в перуцi. Образ завершував свiтло-кавовий костюм i туфлi на височеннiй шпильцi. I все-таки, незважаючи на респектабельний вигляд, у глибинi очей ховалася якась зацькованiсть.
Слiдом за нею в кiмнату ввiйшов чоловiк. Його я роздивлялася з не меншою цiкавiстю. З першого погляду було зрозумiло: це не пара. Вираз його обличчя був замкненим, немов наглухо застебнутим на невидиму «блискавку». Вiд того воно видавалося пiсним, як чистий аркуш паперу, на якому нiчого прочитати… Тiльки коли вiн глянув на синi стiни й такий самий синiй костюм суддi, в його очах промайнула легка бридливiсть. Обоє сiли на стiльцi. «Як у дитячому садку!» — подумала я.
Суддя швидко зачитала заяву, називаючи їх «позивачем» i «вiдповiдачкою».
— Суду недостатньо вашого формулювання, — звернулася вона до чоловiка. — Пояснiть, що вас не влаштовує у вашому шлюбi.
— Вона, — чоловiк кивнув у бiк дружини, — зовсiм не займається хатнiми справами. Приходить пiзно. I… — вiн затнувся, — прохолодно ставиться до виконання подружнiх обов'язкiв.
Я помiтила, як при словi «обов'язкiв», плечi її здригнулися.
— А якби ваша дружина бiльше придiляла уваги господарству, ви б погодилися не розривати шлюб?
— Так, звичайно. Але це нереально…
— Вона зраджувала вас?
— Гадаю, нi.
— «Гадаєте» чи все ж таки «нi»?
— Нi… Але це не змiнює справи! Ми стали чужими людьми.
— У чому це виявляється? Ви ведете роздiльне господарство?
Запитань було ще багато. Я навiть утратила нитку розмови й перестала розумiти суть того, що вiдбувалося. Мене дивувало те, що хтось стороннiй мiг ось так просто втручатися в чуже життя. Суддя нагадувала менi рибалку, що закидає вудку в каламутний потiк чиїхось взаємин.
I ще я не розумiла, чому жiнка весь час мовчить — не заперечує, не обурюється, не намагається виправдатися. Вона не зронила жодного слова навiть тодi, коли «позивач» розповiв, що рокiв дванадцять тому навiть прилаштував її в «дурку», що рiд її дiяльностi не збiгається з його життєвими принципами, i взагалi — вона «розпаровує сторiнки щотижневої газети, яку пiсля того зовсiм неможливо читати» i робить iще безлiч дурниць, якi неймовiрно дратують…
— Ви нiчого не хочете заперечити чи додати? — звернулася до неї суддя.
Жiнка знизала плечима:
— Напевно, я була поганою дружиною…
— Це не вiдповiдь.
Менi було неприємно, що хтось — нехай навiть ця мила стомлена жiнка в старомодному синьому костюмi — має право говорити з нею, як iз школяркою, яка чимось завинила. Я бачила, що вiї в неї тремтять, що вона починає задихатися, занурена в цю синю кiмнату, як в акварiум.
— У позивача є до вас серйознi майновi вимоги. Якщо ж ви вирiшите це питання мiж собою — надалi можете звернутися до вiддiлу рагсу, а я даю вам три мiсяцi для примирення! — винесла вердикт суддя й «застебнуте» обличчя чоловiка опромiнилося самовдоволеною посмiшкою. Очевидно, розлучення вiн улаштував як профiлактику.
— Панi суддя, — цього разу в голосi вiдповiдачки зазвучали начальницькi нотки. — У цьому немає потреби. Давайте поставимо крапку зараз. Наступного разу в мене просто не буде часу… Я згодна задовольнити всi майновi претензiї свого чоловiка.
— Що ж… — зiтхнула суддя, — будемо вважати, що справа закрита…
Далi вона пояснила їм, як оформити розлучення офiцiйно. Процес тривав не довше пiвгодини. Я вдавала, що заповнюю протокол, а насправдi… продовжувала писати цю iсторiю.
Потiм, виглянувши у вiкно, я побачила, як жiнка вийшла з будинку суду, до неї пiдбiгла вогняно-руда товстуха, обiйняла за плечi й повела до автомобiля, за кермом якого сидiв смаглявий юнак. Вiн запобiгливо вискочив, вiдчинив дверцята й сказав кiлька, очевидно, пiдбадьорливих, слiв. Вона скуйовдила йому волосся й подивилась у невiдомiсть — поверх голiв, поверх дерев, туди, де теплий лiтнiй вiтер полоскав у небi крони висаджених у ряд високих тополь.