— Ми говорили про особисті переживання, про те, як дають собі раду наші сім’ї, про дітей, — розповідав мені Монастирський.
Вони із Зеленським також уперше змогли нормально обговорити майбутнє війни та її можливе завершення. Обидва розуміли — у разі перемоги України проблеми ще далеко не завершаться. Економіка країни ледве дихала, значну частину інфраструктури було пошкоджено чи зруйновано. На під’їзді до місця призначення за вікном пропливали порожні станції та напівпокинуті села, голі дерева, пошматовані мінометним вогнем. Майже третина населення була змушена покинути домівки та переїхати деінде. Багато хто повернеться й очікуватиме від уряду підтримки. До своїх міст і сіл також повернеться щонайменше мільйон ветеранів війни, які потребуватимуть роботи, соціальних послуг і психологічної допомоги. Вони матимуть зброю, а чимала частина — ще й претензії до уряду.
— Що робитимемо з масовими демонстраціями? — запитав Монастирський.
Обмеження, запроваджені під час воєнного стану, рано чи пізно викличуть бурхливе обурення.
— Це призведе до масових протестів, — казав він. — Які заходи допоможуть нам говорити з людьми? Хто з ними говоритиме? Ясна річ, це має бути хтось, хто отримав досвід війни, пройшов через неї та зможе спілкуватися з ветеранами їхньою мовою.
У щовечірніх зверненнях до народу президент зосереджувався на проблемах сьогодення. Однак у приватних розмовах він та його помічники почали обмірковувати політичні загрози майбутнього.
— Ми розмовляємо не лише про війну та негайні проблеми, — пояснив Монастирський. — Маємо також зважувати майбутні ризики. Що відбуватиметься за пів року? Які саме злочини? До яких дій маємо вдатися сьогодні, щоб розв’язувати проблеми через шість місяців?
Усі вони вірили в остаточну перемогу України, але розуміли, що війна залишить у суспільстві рани та тріщини, на загоєння яких можуть піти роки. Політичним лідерам доведеться задовольняти вимоги народу щодо відновлення та відбудови в часи, коли державні ресурси буде вичерпано. Деякий час можна розраховувати на те, що почуття єдності нації та спільна мета допоможуть триматись у повоєнний період поневірянь. Але чи надовго цього вистачить? Мільйони переміщених українців повернуться додому, побачать, що їхні міста пошкоджено чи зруйновано, відрізано від основних послуг — і не будуть вічно терпіти офіційні обіцянки відновлення.
Зокрема, Зеленський та його помічники побоювалися, що війна може розпалити в Україні народні протести, навіть ще одну революцію. Кирило Тимошенко, який також тієї ночі був у потягу, усвідомлював, що разом із поворотом весни на літо українці почали дратуватися через війну. Рейтинги телемарафону різко пішли вниз, адже мільйони глядачів втратили до нього інтерес.
— Рано чи пізно люди втомлюються від нескінчених новин, — зазначив Тимошенко.
Він намагався знову зацікавити глядачів, для цього заохочував продюсерів давати в ефір більше розважальних програм і популярних фільмів, художніх і документальних.
— Ми пробували це не раз, але в марафоні не спрацювало. Думка, ніби розважальні програми дозволять людям видихнути, була помилковою. Цифри показали, що це нашкодило рейтингам.
Телемарафон, як центральне джерело новин в країні, залишався потужним інструментом, що дозволяв уряду формувати ставлення до війни. Майже для половини населення він був головним джерелом інформації, часто — єдиним доступним. Програми марафону транслювалися цілодобово на всіх провідних каналах і мали сильний ухил в бік патріотизму та підбадьорювання — чергової форми національного заспокоєння. Промови й дописи Зеленського, його появи на публіці показували щодня. Голоси, що критично ставилися до рішень президента, в ефірах майже не звучали. Утім, марафон не означав монополії на інформацію.
З теленовинами змагалися за популярність соціальні мережі, як-от інстаграм і телеграм, а деякі найвідоміші користувачі цих платформ почали брати під сумнів підходи уряду до ведення війни. Чи не найзапекліші дебати спалахнули через облогу Маріуполя. Останні захисники міста, спілкуючись із журналістами з бункерів «Азовсталі», звинуватили владу в тому, що вона дозволила росіянам за лічені дні оточити місто. До того ж офіцери та солдати пам’ятали, як Зеленський применшував загрозу вторгнення і майже до нього не готувався. Командир полку «Азов» Денис Прокопенко не стримувався у висловах і відкрито засуджував державників.