Тепер, коли потяг Зеленського в’їжджав у Миколаїв, напружені взаємини були вже в минулому. Губернатор Кім у камуфляжно-зеленій футболці — обов’язковому нині атрибуті для українських політиків — зустрів президентську делегацію на вокзалі та провів екскурсію містом і його руїнами. Перша атака росіян на Миколаїв сталася 26 лютого, на третій день вторгнення. Наступаючи на північ із Криму, загарбники взяли під контроль розташований неподалік аеропорт — «Херсон» — і планували облаштувати там базу для свого подальшого просування півднем України. Ремонт аеропорту завершили лише торік. На відкритті презентували як зразковий об’єкт «Великого будівництва» — урядового проекту Зеленського з розвитку інфраструктури країни. Кирило Тимошенко, який наглядав за проектом, на початку вторгнення хвилювався, що аеропорт може стати полем бою, і відправив генералу Залужному текстове повідомлення: «Будь ласка, працюйте біля нього дуже обережно. Злітно-посадкова смуга нова». Генерал відповів: «Звісно, зрозуміло». Кілька днів по тому бойові дрони та артилерія українців розбили російські сили в аеропорту, знищивши безліч ворожої техніки та повітряних суден. Залужний надіслав Тимошенку світлину пошкоджень. Злітно-посадкова була зруйнована. Будівля термінала обвалилася. Генерал додав: «Вибач».
Наступними тижнями росіяни не полишали спроб захопити й утримати аеропорт, відправляли свої колони, хвиля за хвилею, під приціл української артилерії. Сотні російських військових і принаймні один генерал загинули, а назва найближчого села — Чорнобаївка — стала синонімом української непокори та символом неспроможності росіян вчитися на власних найдорожчих помилках. У відео, опублікованому 5 березня, Віталій Кім повідомив, що загарбників від Миколаєва відігнали.
— Вони просто тікають!
Однак далеко росіяни не пішли. Окопалися довкола Херсона, приблизно в шістдесяти кілометрах на південний схід від Миколаєва, а далі російські ракети та артилерія взяли реванш за поразку і почали обстрілювати місто, яке зупинило їхнє просування. Одна ракета 29 березня влучила в будівлю Миколаївської обласної державної адміністрації, убила щонайменше тридцять одну людину та зруйнувала кабінет губернатора. Кіму пощастило опинитися на той час в іншому місці — і тому вижити. У червні він повіз до будівлі Зеленського, і той здригнувся, побачивши масштаби руйнувань. Центральна частина обвалилася, і в середині будівлі зяяла величезна діра.
Обстріли тривали місяцями. Кожне місто, яке зуміло стримати ворога, від Харкова на сході до Запоріжжя на півдні, потерпало від жорстоких бомбардувань, гинули сотні цивільних: росіяни тероризували людей, яких не спромоглися підкорити. Під час візиту Зеленського по Миколаєву вдарило щонайменше чотири ракети. Напередодні ракета влучила в один із найбільших заводів міста. Проте президент вирішив не робити ці атаки головною темою своєї поїздки на південний фронт. Вручив медалі оборонцям регіону, зокрема й губернатору Кіму. Насамперед зосередився на процесі відновлення і відбудови. Зеленський із Кімом обміркували ремонт системи водопостачання, зруйнованої російськими бомбами ще на початку вторгнення. Обговорили врожай у регіоні, як забезпечити фермерам пальне для комбайнів, сховища для зерна та логістичні маршрути для його вивезення. Того ж дня вже в Одесі, найбільшому морському порту країни, Зеленський зосередився на плані поновити експорт харчових продуктів, для чого доведеться переконати росіян послабити блокаду судноплавних шляхів у Чорному морі. Дорогою назад до Києва вийшов попівночі зі свого вагона та записав звернення у тамбурі, змушений підвищувати голос через гуркіт потяга.
— Втрати значні, багато зруйнованих житлових будинків, порушена цивільна логістика, багато соціальних питань.
Він наказав чиновникам у регіоні опікуватися не лише питаннями оборони, а й відбудовою, соціальними послугами та допомогою постраждалим.
— Усе зруйноване обов’язково відновимо, — сказав президент. — Немає у Росії стільки ракет, скільки у наших людей — бажання жити.
На той час — чотири місяці від початку війни — до України з Європейського Союзу повернулося близько трьох мільйонів біженців, щодня прибувало майже тридцять тисяч людей. Зеленський хотів переконатися, що вони матимуть принаймні світло й тепло, школи для своїх дітей, можливість працювати та забезпечувати родину. Вимоги війни не звільняли президента ані від буденніших обов’язків лідера, ані від побоювань, що народ утратить терпець і зрештою повстане. Державі відчутно бракувало ресурсів для надання соціальної підтримки військовослужбовцям, кількість яких від початку вторгнення зросла майже втричі і сягнула семисот тисяч. Необхідність виплачувати їм зарплати, не кажучи вже про оплату лікування, в середині літа довела державний бюджет до критичної межі, і помічники Зеленського розуміли політичні ризики в разі неспроможності подбати про військових. Близький друг президента і лідер його фракції в парламенті Давид Арахамія оцінив, що наприкінці війни Україна матиме два мільйони чинних або відставних військовослужбовців, що становитиме близько 15 % економічно активного населення.