Очолював операцію генерал Залужний; він волів не поспішати, накопичити зброю та підготувати війська до наступу, який поклав би край російській окупації півдня. Хотів звільнити Херсон і Мелітополь, а відтак піти глибше, аж до рубежів Криму. Таке завдання, переконував Залужний, потребуватиме секретності та ретельного планування — але президентська адміністрація прагнула рухатися швидко. Дані із супутників США свідчили про те, що найслабші позиції Росія має на протилежній ділянці фронту, на північному сході, поблизу Харкова. Росіяни перемістили велику частину війська з того району після того, як Зеленський заговорив про близький наступ на півдні. Проте Залужний опирався спокусі вдарити по Харківщині. Ця ціль була легшою, але, за словами генерала, її стратегічна цінність блякнула в порівнянні з тим, що він задумав досягти наступом. Залужного також непокоїло те, що через сусідство північно-східних територій із російським кордоном утримувати їх буде важко.
— Проблема з Харковом в тому, що от дійдемо ми до самого кордону, а далі куди? Там ми під ударом, — казав полковник Носков. — Нас обстрілюватимуть просто через кордон.
Чим Україна відповість? Буде відстрілюватися? Піде далі та вторгнеться в саму Росію? У цьому сенсі руки їм було зв’язано. США погоджувалися надавати Україні сучасне озброєння лише за умови, що його не використовуватимуть для обстрілу російської території. Під Харковом генерал Залужний не зможе знову вдатися до переможної тактики битви за Київ, адже загарбникам не буде потреби розтягувати свої лінії постачання та підставляти їх під удар. Ворог зможе поливати українські позиції вогнем із російського боку кордону, і українцям буде складно утримати будь-яку звільнену територію на північному сході.
Тож Залужний продовжував розробляти операцію на півдні — і західні союзники його явно підтримували. Замість надіслати американцям фальшиву стратегію, як він зробив перед вторгненням у лютому, Залужний та його команда поділилися своїми планами щодо контрнаступу з генералом Міллі та іншими колегами в США і Європі.
— Партнери висловили бажання взяти участь у цій успішній кампанії, — розповідав міністр оборони Олексій Резніков. — Сказали: «Поясніть нам, як ви хочете атакувати, і ми відповімо, яку допомогу зможемо надати, яка зброя буде ефективною».
Дуже важливими для підготовки контрнаступу були системи «Хаймарс» — завдяки спроможності бити по російських базах і складах боєприпасів, розташованих далеко за лініями оборони ворога. Однією з головних цілей для «Хаймарсів» став Антонівський міст, ключова лінія постачання для російських військ на півдні. Наприкінці липня високоточні удари наробили в мосту стільки дір, що він став непроїзним, і росіянам довелося доставляти харчі та боєприпаси своїм військам в окупованому Херсоні через понтонні й поромні переправи. Резніков пояснив мені, що ці удари мали на меті відрізати російські сили на південному фронті та створити умови для їхнього оточення. Утім, навіть тоді українці ще не визначилися з планом наступу.
— Ми зважували варіанти, — казав Резніков. — Чи впораємося? Чи встигнемо накопичити ресурси?
Полеміка загострювалася, адже росіяни повільно просувалися вперед на Донбасі, змушуючи українців віддавати територію. На початку липня загарбники взяли під повний контроль Луганщину. Кремль проголосив це великою перемогою, Володимир Путін нагородив медалями задіяних у наступі командирів. Звелів їм трохи відпочити та готуватися до подальшого просування на Донбасі. Ці невдачі непокоїли Залужного, і в щоденних телефонних розмовах із президентом генерал усе наполегливіше просив про зброю.
— Він ставить запитання, — розповідав Носков, який брав участь у цих розмовах. — Коли ми отримаємо боєприпаси? У мене щодня гинуть люди. Вони не можуть відстрілюватися, тому відступають. В результаті ми втрачаємо територію. Де гармати? Де снаряди? Де боєприпаси?
Хоча постачання «Хаймарсів» та інших сучасних систем від Заходу покращило становище України, зброя надходила на фронт надто повільно, а її кількість була надто малою, щоб на рівних відповідати на невпинний ворожий вогонь. Росіяни випускали до шістдесяти тисяч снарядів щодня. Мали достатньо гармат, щоб розміщувати їх через кожні кількасот кроків уздовж всієї лінії фронту довжиною понад дві тисячі кілометрів, — тоді як українці могли поставити одну гармату на кілька кілометрів. Щоб заповнити прогалини, генерал Залужний пробував усе. Переконував президента та Міністерство оборони закуповувати більше старих радянських систем — замість чекати сучасних комплектів від НАТО. Навесні навіть відкрив власний благодійний фонд, щоб допомогти сплачувати за цю зброю. «Потреби армії, що веде війну, колосальні», — написав генерал у публічному заклику робити пожертви до фонду.