Підозрювали, що на Херсонщині все ще перебували російські агенти і диверсанти, які могли спробувати напасти на президентську колону, вбити Зеленського чи взяти в заручники. На центральній площі, де натовпи людей святкували визволення, забезпечити безпеку президента буде неможливо. Площа була в межах досяжності російської артилерії, а надзвукова ракета із Чорного моря долетіла б до Херсона за лічені хвилини.
— Моя охорона була стовідсотково проти, — казав мені президент про цю подорож. — Це великий ризик, і з мого боку трохи необачно.
Навіщо ж тоді їхати? Метою росіян на початку вторгнення було вбити чи полонити Зеленського та обезголовити його уряд. Навіщо давати їм нагоду вдарити тоді, коли вони божеволіють від злості та приниження? Очевидна відповідь — інформаційна війна. В’їхавши в місто, яке Путін досі називає своїм, лідер України зробить пробоїну в наративах про завоювання та імперську славу, якими виправдовувала війну російська пропаганда. Візит Зеленського посилить ганьбу росіян через відступ і зміцнить волю українців до подальшої боротьби взимку. Крім того, підірве довіру до ядерних погроз Путіна, відтак послабить останні претензії Росії на роль світової наддержави.
Однак Зеленський назвав мені не ці причини для поїздки.
— Люди, — сказав він. — Люди дев’ять місяців прожили під окупацією, без світла, без нічого. Так, вони мали два дні ейфорії через повернення до України. Але ці два дні минули.
Невдовзі перед ними постане довгий шлях до відновлення, і більшість захоче повернутися до нормального життя куди швидше, ніж держава зможе це забезпечити.
— Вони впадуть у депресію, і це буде дуже важко. Я бачу своїм обов’язком поїхати туди й показати людям, що Україна повернулася, що вона їх підтримує. Можливо, це додасть їм сил, щоб протриматися ще кілька днів. Хоча я не певен. Не тішу себе такими ілюзіями.
Нам призначили зустріч у неділю ввечері на звичному місці — перед пожежною частиною в центрі. Коли ми з фотографом прибули, в районі не було електрики. У вікнах квартир блимали свічки, а люди, що вигулювали собак, підсвічували хідник телефонами. Навіть Бессарабський ринок стояв темний, хоча всередині при світлі електричних ліхтарів ще продавали свіжі фрукти та твердий сир, соління та підчеревину. Проходячи повз ці ятки, ми, нав’ючені бронежилетами та шоломами, купили в дорогу їжі. «Візьміть щось перекусити, — попередив у текстовому повідомленні помічник Зеленського. — Такі поїздки зазвичай дуже неорганізовані».
Про чорний мікроавтобус цього сказати було не можна — він приїхав пунктуально, як домовлялися, о дев’ятнадцятій тридцять, і провіз нас крізь військові блокпости. Охоронці були знайомими, будівлі президентської резиденції — теж, хоча відсутність світла надавала їм примарного вигляду. З укріплених вогневих точок, захованих серед дерев, визирали солдати, у вікнах кабінету Зеленського на четвертому поверсі мерехтіли промені ліхтариків.
— Документи маєш? — запитав мене охоронець. — Добре, тоді знатимемо, що писати на твоїй могилі, якщо відстанеш від колони.
Побратими жартівника склалися від реготу навпіл.
Коли наша автоколона вирушила з резиденції, вулиці вже спорожніли, і ми без перешкод промчали через центр Києва. До комендантської години ще залишався час, але тільки сміливці наважувалися їздити середмістям під час відключень електрики, адже більшість світлофорів не працювала. Біля вокзалу ми звернули на якісь розбиті бокові дороги та поповзли ними; згодом фари вихопили з темряви групу солдатів. Позаду них, серед насипів будівельних матеріалів, на краю промислової зони, стояв потяг. Єдине світло падало з відчинених дверей спального вагона, де чекала усміхнена провідниця у формі Укрзалізниці. Помічники та співробітники Зеленського раніше не бачили у президентському потягу журналістів, і нововведення їх розважило. Попросили нас лише не фотографувати й не публікувати деталей, які дозволили б ідентифікувати особистий вагон Зеленського.
— Це наш єдиний вид транспорту, — пояснив один із помічників. — Якщо росіяни його знайдуть, то влучать просто в яблучко.