— Слава Україні!
Відповів хор голосів, переважно жіночих:
— Героям слава!
Зеленський озирнувся і, попри незадоволення своїх охоронців, пішов привітати юрбу з кількох сотень місцевих жителів, які ринули йому назустріч. Ззаду підбігли репортери, і президент опинився в тисняві, яку охоронці не могли контролювати. Один з них з жахом в очах вивчав обличчя в натовпі, вишукуючи загроз. Зеленський усміхнувся, помахав рукою.
— Як ви? — запитав своїх прихильників. — Усе гаразд?
Із центральної площі Херсона автоколона доправила нас до підземного командного пункту, де Зеленський мав зустрітися з командирами південного фронту. Об’єкт був прихований під старим машинобудівним заводом, засміченим уламками та битим склом. Зеленський спустився до важких металевих дверей — через такі самі він щодня потрапляв до свого підземного пристановища в Києві. На цьому схожість закінчувалася, тут ніщо не нагадувало його добре устаткований сховок. Темний коридор, що починався внизу сходів, вивів нас через пральню до помешкання, щільно заставленого ліжками військових. Ніхто не виструнчувався і не віддавав честь заїжджому головнокомандувачу, ніхто й не думав увесь ранок чистити загальний туалет, де стіни за унітазами покривало павутиння з мушками. Офіцери здебільшого перебували у своїх кімнатах, уважно дивилися в монітори та клацали по клавіатурі. Один солдат спав; за якийсь час він сів на ліжку, натягнув однострій зверху теплих кальсонів і пішов працювати. Зеленський його проминув, увійшов до їдальні, де у пластикових мисках і паперових стаканчиках подавали обід: рис із рагу, ковбасний суп і вчорашній хліб. Якби він мав вибір, пізніше сказав мені Зеленський, то завжди волів би, щоб солдати бачили в ньому рівню, а не правителя, тож він не вважав відсутність урочистостей ознакою неповаги. Це заохочувало бійців відверто говорити про пережиті жахіття та про складнощі, які чекають на Херсон попереду.
Місто звільнили, але воно залишалося мішенню для росіян. Тут зосталося багато їхніх агентів, і вони мали безліч союзників серед місцевих жителів. Українській службі безпеки тепер треба вистежити та допитати тих, хто працював на окупантів. Багато поліціянтів, чиновників і працівників комунальних служб залишилися на своїх посадах і підтримували життя міста під контролем росіян. Дехто з учителів і керівників шкіл продовжував під час окупації навчати дітей. У перші місяці вторгнення Зеленський підписав закон, який передбачав суворе покарання за пособництво окупантам, у найгірших випадках за державну зраду злочинцям загрожувало довічне ув’язнення — і президент не збирався виявляти милосердя до тих, кого вважав зрадниками.
— Вони живуть серед нас, — казав мені. — У квартирах, у підвалах, між цивільних, і ми маємо їх викрити, адже це величезний ризик.
Доки генерали зосереджувалися на завданні відтіснити росіян, Зеленський обмірковував інший аспект війни. Він місяцями обіцяв звільнити кожен квадратний кілометр України, зокрема весь Донбас і Крим. Утім, як політик, Зеленський усвідомлював, що військова перемога в цих регіонах стане початком куди запеклішої битви. Відвойованими землями доведеться керувати, а для цього потрібно здобути довіру людей, які там живуть. У Херсоні це, можливо, буде не надто складно. Окупація тривала близько дев’яти місяців, за цей час росіяни не встигли зламати народний опір. Місцеві мешканці продовжували кидати окупантам виклик: вдавалися до актів громадянської непокори, відкритих протестів, а в деяких випадках — до насильства та вбивств. Коли в Херсон повернулися українські війська, люди радо їх вітали, дехто плакав від щастя й кидався обіймати солдатів. Однак Зеленський не очікував такого ласкавого прийому у всіх регіонах, які обіцяв звільнити, а надто — на окупованому сході України.
— Мені треба буде з ними говорити, — зазначав він. — Це якщо припустити, що люди там готові слухати.
На початку каденції президент намагався сягнути за лінію фронту і звернутися до них: пропонував пенсії та державні послуги, відкривав дороги, щоб люди могли залишити окуповані частини Донбасу та відвідати решту України. Тепер, боявся він, надто пізно. Дітей в тих регіонах вчили бачити в Києві ворога, а чоловіків забирали в армію воювати разом із росіянами. Наймолодшим солдатам з окупованого Донбасу, коли 2014 року почалася російська окупація, було лише десять років — і відтоді вони постійно бачили, як українські військові запускають по них снаряди, убивають їхніх друзів, руйнують їхні міста.
— Вони теж гинуть, — казав Зеленський. — Коли їхні тіла повертають додому, то кажуть: «Дивіться, що зробили українці!».