Щоб жителі окупованих регіонів прийняли Україну як свою батьківщину, знадобляться зусилля, які Зеленському було важко уявити.
— Потрібно буде змінити цих людей, показати, що ми йдемо їм назустріч, — говорив він. — Нам доведеться покинути власну зону комфорту, із якої ми гукаємо: «Донбасе, чуєш нас?». Вони можуть нас не чути. І просто запитувати недостатньо. Маємо діяти, рухатися до них ближче.
Якщо хтось із них, зрештою, відмовиться прийняти повернення української влади чи не повірить у добрі наміри керівництва в Києві, то, на думку Зеленського, звинувачувати або карати цих людей буде неправильно.
— Я б не вважав це зрадою. Це пасивність. Україні потрібно якомога активніше прориватися до них через інформаційні канали.
Він хотів перекрити потік російської пропаганди до цих регіонів і спрямувати туди власну.
— Хоча досвід показує, що, доки ми не там, прорватися не виходить. Не можемо до них дотягнутися.
Після останніх успіхів України на півдні очікувалося, що до настання зими лінія фронту майже не просунеться, але президент не хотів, щоб вона застигла на місці. Отже, зараз у підземній їдальні він доїв усе, що було на тарілці, і пішов в інший бік бункера, де кілька офіцерів у кімнаті для нарад підготували брифінг про умови на фронті. Усі мали залишити телефони зовні, перед дверима. Усередині на стіні висіла актуальна мапа поля бою, на ній — розташування ворога за двома небезпечними перешкодами, які він планував використовувати як щит. Для просування із заходу українцям доведеться переправлятися через Дніпро під шквалом артилерійського та кулеметного вогню. Просуваючись із півночі, вони упруться в найбільшу атомну електростанцію України, яку росіяни окупували на початку березня. Реактори тепер стояли на лінії фронту, і Зеленський розумів, що наступ у тому районі загрожує ядерною катастрофою. Треба було зважити, що росіяни зроблять із цими реакторами під час відступу. Чи замінували їх для підриву? Як далеко пошириться радіоактивне забруднення в разі аварії на АЕС?
Такі запитання більше не були для Зеленського дивиною. Вони не давали йому спокою місяцями, і він навчився структурувати думки навколо дилем, які за нормальних часів просто звели б його з розуму. Перше запитання Зеленського завжди стосувалося людських життів: скількох ми втратимо, якщо оберемо цей шлях? Із рішенням наступати на Херсон було так само.
— Ми могли б піти на Херсон раніше, більшими силами, — пояснював Зеленський. — Однак розуміли, скільки людей тоді поляже. Ось чому обрали іншу тактику, і, хвалити бога, вона спрацювала. Не думаю, що то був якийсь геніальний крок з нашого боку. Це була перемога здорового глузду, перемога мудрості над швидкістю та амбіціями.
Ми повернулися до президентського потягу, коли сонце вже сідало. Локомотив із заведеним двигуном стояв на відстані від найближчої станції, вагони теплі й готові до відправлення. Зворотній шлях до Києва забере ще принаймні дев’ять годин. День минув у зустрічах, брифінгах, церемоніях, тож тепер президент міг відпочити й провітрити голову. Однак він волів не залишати у своєму графіку часу для нічогонероблення. Щойно потяг рушив, за мною прийшов помічник Зеленського і провів до нього у приватний вагон — крізь кілька вагонів з охоронцями та працівниками офісу. В одному з купе на полиці сидів Андрій Єрмак і кричав у телефон — мобільний зв’язок був слабкий, а Єрмак намагався донести щось термінове до Генерального секретаря ООН. Перед входом на територію Зеленського мене перевірив охоронець — поплескав зверху до низу по тілу, заклеїв камери на телефоні синьою стрічкою. Приміщення за спиною охоронця мало типовий розкішний вигляд елітного готелю — дерев’яні панелі, м’яке світло й золотиста фурнітура робили крихітний простір ще тіснішим, мало не задушливим. Мої очікування щодо високотехнологічного командного центру на колесах не справдилися. Президент, одягнений у звичний зелений светр з флісу, сидів із чашкою кави за невеликим столом для переговорів, заваленим паперами; усі вікна затулені ролетами, до стіни ліворуч тулився вузький диван.
Я сів навпроти Зеленського, він взяв у руки книжку в м’якій обкладинці, погортав. Це була розповідь про життя Гітлера та Сталіна у часи Другої світової війни, порівняльне дослідження двох тиранів, які мордували Україну найсильніше. Зеленський ще не мав часу його прочитати.
— Обсяг документів на моїй посаді відсуває всю літературу в бік, — поскаржився він.
Утім, книги з історії та біографії давно стали компаньйонами Зеленського в подорожах. Від початку вторгнення він уже встиг прочитати життєпис Вінстона Черчилля — історичного персонажа, із яким Зеленського тепер найчастіше порівнювали. Однак йому не подобалося припущення, ніби вони із Черчиллем мають щось спільне.