— Про нього кажуть різне, — сухо зауважив Зеленський, чим дав зрозуміти, що не може захоплюватися Черчиллем через його репутацію імперіаліста.
Зеленський волів би асоціюватися з іншими представниками доби Черчилля — скажімо, зі своїм улюбленим письменником Джорджем Орвеллом або з великим коміком, який у розпал Голокосту робив сатиру на Гітлера.
— Я навів приклад Чарлі Чапліна, — пояснив Зеленський, — як він під час Другої світової використовував інформаційну зброю для боротьби з фашизмом. Були такі люди, такі артисти, які допомагали суспільству, — додав він. — І їхній вплив часто виявлявся сильнішим за артилерію.
Саме такого впливу Зеленський хотів досягти, до такого пантеону хотів долучитися.
Коли потяг виїхав із прифронтових районів і трохи набрав швидкість, стало зрозуміло, що цілі Зеленського як лідера воєнного часу сягають значно далі перемог на полі бою. Він хотів змінити ставлення українців до своєї ролі у світі, свого майбутнього — і до травм минулого.
Майже все життя Зеленський говорив:
— Я не маю в душі жодної ненависті, узагалі.
Вірив у здатність людей виправляти власні хиби, карати зло й захищати добро. Навіть у своїх оцінках історії спирався на переконання, із якими ріс — що Радянський Союз заслуговує на повагу та захоплення. Він звів докупи безліч несхожих культур і народів, і, використовуючи їхню різноманітність та плекаючи їхні таланти, створив чимало видатних шедеврів науки та мистецтва. Війна не лишила від цих сентиментів і сліду, сказав мені Зеленський.
— Тепер до всього, що стосується минулого, відчуваю відразу.
У наших розмовах він неодноразово згадував похорон Йосипа Сталіна, чия смерть 1953 року занурила Радянський Союз у пароксизм горя. Під час похоронної процесії з тілом Сталіна на підступах до Червоної площі зібрався величезний натовп.
— Люди топтали одне одного, давили старих і малих, аби тільки побачити правителя, що їх полишив, — розповідав мені на Банковій Зеленський у квітні.
Шість місяців по тому, дорогою назад із Херсона, ці сцени знов спливли в його пам’яті.
— Вони давили одне одного, — сказав мені в потягу Зеленський, — аби тільки побачити його, аби торкнутися цього покидька, який топтав Україну.
Ці картини — воскове обличчя і засохла рука генералісимуса в труні, сила-силенна людей, що голосять за ним під стінами Кремля — знов і знов вражали Зеленського тим, як Радянський Союз зачаклував своїх громадян, як за допомогою пропаганди змусив вважати диявола святим. Українці в нинішній війні билися проти схожої мани, і Зеленський розумів — перемогти росіян буде важко не лише через їхній арсенал, а й через силу путінської брехні.
— Мене шокує могутність такої інформації, її божевілля, — казав він. — Найстрашніше, що люди цього не усвідомлюють. Судячи з їхньої реакції, бажають нам смерті, хочуть смерті наших дітей.
Тодішні опитування свідчили про те, що більшість росіян підтримує війну, і Зеленський вважав своїм обов’язком розбити чари, зруйнувати наративи, які згодовувало людям російське телебачення. Це пояснювало, чому ще до вторгнення він так прагнув закрити російські пропагандистські телеканали в Україні — і чому Путіна це настільки розлютило.
Війни починаються в головах чоловіків і жінок набагато раніше за перші постріли, і Зеленський — шоумен, який став президентом, — оперував саме на цьому рівні. Він знав силу й небезпечність переконань і розумів, що задовго до того, як російські танки перетнули кордон України, Кремль вів війну за допомогою пропаганди, намагався переконати всіх, хто говорить російською, в тому, що України не існує, що її лідери — замасковані відроджені нацисти, які служать підступним цілям Заходу проти Росії. Безглуздість цих тверджень не завадила їм вкоренитися. Із початком вторгнення державний контроль над інформацією в Росії дозволив Путіну регулярно відправляти на вбивство та загибель в Україну молодих чоловіків без якихось помітних протестів їхніх родин, громадян Росії.
Зі Сталіним було так само, сказав Зеленський. Завдяки радянській цензурі та пропаганді Кремлю зійшло з рук вбивство у 1930-ті роки мільйонів українців під час примусової конфіскації їхнього врожаю — геноцид, що отримав назву Голодомор. Наступні покоління радянських людей нічого про це не знали. Усі докази було поховано, свідків — репресовано. Зеленський дізнався деталі про Голодомор лише у старшій школі в 1990-х, після розвалу Радянського Союзу. І тільки згодом, уже під час свого президентства, усвідомив, що це — частина одного ланцюга. Спершу Голодомор, потім Голокост і Друга світова війна, далі — два покоління радянських утисків.