— Через місяць, — додав Залужний, — я паду.
Україна, зокрема, потребувала літаків. Українські пілоти ніколи не керували літаками НАТО, зате мали багаторічний досвід польотів на МіГ-29, радянській машині, яку деякі європейські країни досі тримали у складі свого флоту. Польща погодилася віддати ці винищувачі українцям, якщо замість них США нададуть польським повітряним силам американські F-16. Адміністрація Байдена не схвалила цієї домовленості. У США боялися ескалації, яка втягнула б НАТО у війну з Росією або спровокувала б Путіна використати ядерну зброю в Україні. Міллі також хвилювало те, що сучасні російські винищувачі переманеврують старіші польські МіГи; останні не призначені виконувати найнеобхідніші для України завдання: забезпечувати прикриття з повітря своїх військ і бомбардувати війська ворога.
У той час як Залужний по телефону знов і знов повертався до питання винищувачів, Міллі наполягав на тому, що Україна має достатньо літаків. Залужний знав — це неправда.
— Я йому відповідаю: «Ні, генерале, якщо я вам кажу, що в мене залишилося лише два бомбардувальники, то так воно і є». А він мені: «Ні, за даними нашої розвідки, маєте сімдесят літаків».
Залужному відібрало мову. Генералові треба було воювати, а ці телефонні дзвінки забирали дорогоцінні години.
— Мені хотілося плюнути на підлогу й скрикнути: «Усе, досить діалогів!».
Відмовлялися американці й задовольняти запити щодо інших видів важкої зброї, зокрема, далекобійної артилерії, яка могла б зрівнятися з артилерією, що її використовували росіяни для обстрілу здалека українських міст.
— Через місяць, — казав Залужний, — нам терміново знадобляться нові боєприпаси та гроші. Я двічі-тричі запитав про це Марка Міллі, але зрозумів, що розвідка вводить його в оману.
Поклавши слухавку, Залужний збагнув, що варіанти в нього закінчуються. За перший тиждень боїв росіяни захопили близько п’ятої частини території України. Оточили Маріуполь і Херсон на півдні, а ті міста, взяти які не вийшло — як-от Харків на сході та Чернігів на півночі, — потерпали від нескінчених обстрілів і бомбардувань з повітря. Лінія фронту розтягнулася на понад дві з половиною тисячі кілометрів, збройні сили її не втримають без поставок зброї від Заходу. Однак Залужний у мить розчарування просто обірвав контакт зі своїм найвпливовішим союзником і відмовився відповідати на його дзвінки.
— Я не знав, до кого ще звернутися, окрім Зеленського.
Наступного дня генерал залишив свій командний пост і вирушив автомобілем через Київ на зустріч із президентом. Місто мало вигляд покинутого. Понад мільйон мешканців втекло. На великих перехрестях і розгалуженнях доріг стояли блокпости з бетонних плит і мішків з піском. Не всім їм вистачило б міцності, щоб ускладнити просування ворожого танка, але, видавалося, для бійців-добровольців у кожному районі було справою честі зводити ці барикади та доглядати за ними, грітися біля багаття, запаленого у металевій діжці, та вивішувати національний прапор.
Працівники офісу вітали Залужного на Банковій як героя. Усі їхні надії перемогти росіян покладалися на Збройні сили України, аж ось тут їхній командувач, у камуфляжі, схиляє голову, щоб пройти у бункерні двері. Зазвичай охоронці не дозволяли робити внизу фото. Утім, дехто з помічників Зеленського попросив генерала сфотографуватися разом у конференцзалі. Нарешті всі розсілися одне напроти одного за лакованим дерев’яним столом, і Залужний розповів президентові про свої бесіди з американцями та про рішення обірвати контакт із Міллі.
— Президент сприйняв це дуже зле, — казав мені згодом Залужний.
Так само зле сприйняли новини деякі помічники Зеленського, зокрема, відповідальні за дипломатію; на їхню думку, генерал ставив під удар відносини з найважливішим союзником України. Однак Залужний не відступав. Йому набридло просити американців про допомогу, а натомість отримувати лекції про потреби власного війська. Президенту доведеться знайти інший спосіб забезпечити зброю для ведення війни.