Зеленський дійшов такого самого висновку, і його життя у бункері незабаром стало організованішим. Першу відеоконференцію у щоденному розкладі перенесено на сьому ранку, тепер він встигав поснідати — незмінною яєчнею, — переш ніж пройти коридором до сходів і піднятися зі своїх кімнат до конференцзали. Завдяки деяким порадам від співробітників дні президента набули чіткішої структури та складалися з низки заяв, зустрічей, інтерв’ю, які зазвичай проводили дистанційно з допомогою ноутбука чи телефона.
Відповідно до нової комунікаційної стратегії Зеленський розширив свою цільову авдиторію далеко за межі кола колег у західних столицях. У день нападу росіян на атомну електростанцію, 4 березня, він виступив наживо по відеозв’язку перед великими натовпами, що зібралися підтримати Україну в семи містах Європи, зокрема, Франкфурті, Празі, Вільнюсі та Відні, де розташована штаб-квартира Міжнародної агенції з атомної енергії. Наступного дня звернувся по відео до двохсот з лишком членів Конгресу США. Тиждень по тому дав ще одну довгу пресконференцію, другу за десять днів, у залі, заповненій кореспондентами з усього світу.
Уночі Зеленський і надалі не міг нормально спати, почасти через набуту звичку витріщатися на свій розклад дня, навіть коли цей день уже позаду.
— Безглуздо ж, — скаржився він мені. — Це той самий розклад. Я ж бачу, що на сьогодні вже все закінчилося. Але переглядаю його кілька разів і відчуваю — щось не так.
Президент надсилав повідомлення чи телефонував помічникам, продовжував обговорювати плани та обіцянки, під час цього часто підіймав людей з ліжка. У такі хвилини заснути йому не давала зовсім не тривога.
— Це мене сумління мучить, — казав він.
Надто великий був попит на його час, забагато брифінгів і телефонних дзвінків, забагато запитів від збройних сил і членів уряду, забагато трагічних подій, що вимагали уваги Зеленського, його реакції. Керівник офісу, хоч як складно це було, намагався визначити пріоритети й не знехтувати якимсь надважливим завданням чи надзвичайною ситуацією.
— Після людського життя найцінніше, що маємо — це час, — написав мені з бункера Єрмак на початку березня. — Мусимо завжди витрачати його ощадливо. Кожне рішення треба приймати якнайшвидше. Дещо на сьогодні слід робити вчора. З таким темпом, під таким тиском впорається лише надійна команда. Випадкових людей тут немає.
У той час у бункері, крім охоронців і солдатів, жили близько двох десятків помічників і радників президента. Правознавиця Пашинна була єдиною жінкою. Раніше обов’язки молодої юристки у штаті керівника офісу складалися з перевірки юридичних та інших паперів, перш ніж їх відправлять президентові на підпис. Тепер вона приймала дзвінки щодо поставок зброї та координувала розподіл гуманітарної допомоги. Цю роль Пашинній ніхто не нав’язував, то був лише її вибір. У ранок вторгнення вона прибула на роботу і, побачивши в кабінетах повно солдатів, вирішила попросити в одного з них зброю — для захисту, якщо росіяни прорвуться крізь ворота. Боєць погодився показати, як користуватися автоматом. Відтак Пашинна написала повідомлення Єрмаку, своєму шефові: вона знає, як стріляти, і не збирається покидати Офіс. Єрмак відповів вдень — нехай Пашинна запитає когось з охоронців, як потрапити в бункер. Там, унизу, ніщо не нагадувало звичну атмосферу Банкової.
— Ніхто не жартував, — розповідала Пашинна. — Жодного сміху.
За умовами проживання в бункері персонал мав підписати конфіденційну угоду, яка забороняла розголошувати інформацію про планування й розташування об’єкта, його вигоди. Пізніше ці обмеження послабили, але мешканці бункера додержували обіцянки тримати таємницю, доки ризик російської облоги залишався високим. Дехто вирішив озброїтися. Президент також мав пістолет, хоча із собою не носив. Набагато пізніше один журналіст запитав про пістолет, і Зеленський нагадав про те, що росіяни могли захопити його в полон.
— Це ганьба, — підкреслив він. — Вважаю, що це ганьба.
Отже, пістолет призначався для цього? — уточнив журналіст. Не дати росіянам захопити Зеленського живим? Президент розсміявся:
— Ні, ну що ти. Ми самі себе — ні. А от відстрілюватися? Так.
Минали тижні, і побутові умови в бункері почали покращуватися. В кухні президентської резиденції готували гарячі страви та двічі-тричі на день спускали до загальної їдальні в бункері. Переважно то було типове меню кафетерію: варені сосиски, вареники з картоплею, гуляш, гречка й салати, заправлені майонезом. Дехто з персоналу нарікав на маленькі порції та дивувався, як на такій скромній кількості калорій виживають кремезні президентські охоронці.