— Вони викликають у мене відразу, — казав він.
Війна їх отруїла. Замість радості й ностальгії, що їх колись навіювали ці фільми, тепер Зеленський відчував холодну нудотну порожнечу.
Команда віддавала перевагу новинкам Голлівуду. Першим подивилися бойовик «13 годин» про трагічну облогу американського посольства у Бенгазі, Лівія, 2012 року. Декого сюжет зачепив за живе, адже надто перегукувався з їхньою реальністю. У фільмі група урядовців переховується в укріпленій резиденції, доки їх звідти не витягують і не вбивають. Сцени насилля настільки нагадували найгірші страхи радників Зеленського, що один з них не витримав і пішов спати.
Коли хотілося усамітнитися, вибір варіантів був невеликий. Лише одиниці з вищих посадовців мали окремі помешкання. Решта в основному жила по двоє у крихітних кімнатах. Меблювання складалося з письмового столу, лампи, кількох полиць — і ледь лишалося місце, щоб двійко-трійко людей могли витягнути ноги й поспати. У перші дні співробітникам, які почувалися виснаженими, доводилося блукати коридором у пошуках порожньої кімнати, де можна було б на кілька годин провалитися у сон. Згодом кожен обрав собі постійне місце, на зміну грудкуватим матрацам прийшли тверді розкладачки, вузькі, та все ж трохи зручніші. Вентиляційні канали мали металеві решітки з отворами у вигляді рибної луски; крім них та українських прапорів на стінах, іншого декору не було.
У жінок, тих небагатьох, що мешкали в бункері, виникали додаткові незручності, пов’язані з приватністю та гігієною. Юристка Пашинна у перший день навали не взяла із собою на роботу навіть змінного одягу — і додому не поверталася тижнями. Тож хтось із прибиральників бункера приніс їй одяг та інші необхідні речі. Працівники з обслуги бункера, майже всі жінки, мали окрему вбиральню з душем, і запрошували Пашинну ними послуговуватися. Дні минали в постійній метушні з невідкладних справ і надзвичайних ситуацій. Директори лікарень телефонували й вимагали евакуювати пацієнтів. Напіввійськові загони добровольців дзвонили й просили зброю та припаси. Пашинна спорядила цим загонам стільки бронежилетів, що колеги стали називати її Ліля-Бронік. Прізвисько прижилося.
Щоб допомогти команді з безкінечним потоком справ, Зеленський запросив жити в бункер ще персонал офісу. Багато хто зголосився. Серед тих, хто прибув пізніше, опинився Сергій Лещенко, відомий журналіст, коментатор і колишній депутат, який консультував виборчу кампанію Зеленського 2019 року. Довготелесий і балакучий, з повним набором ортодонтичних брекетів, які надавали йому молодшого вигляду, сорокаоднорічний Лещенко на момент вторгнення працював у наглядовій раді державної Укрзалізниці, і перші дні роз’їжджав країною на імпровізованих рекогносцирувальних потягах, які виявилися цінним джерелом розвідданих про розташування й пересування ворожих військ.
На той час невеликого українського флоту розвідувальних дронів катастрофічно не вистачало для спостереження за всім фронтом, і армія мала лише обмежений доступ до супутникових знімків. Зате по всій Україні розкидано тисячі залізничних станцій, і на багатьох із них співробітники почали виконувати роль спостерігачів, виявляти наближення російських танків і літаків та передавати інформацію начальству й далі по ланцюжку. Телефон Лещенка став центром зі збору та обробки цих депеш, які він пересилав контактам з президентської адміністрації. На другому тижні навали Єрмак запросив Лещенка жити в бункер. У команді вирішили, що його досвід журналіста й блогера стане в пригоді для протидії російським наративам про війну. Спускаючись під землю вперше, Лещенко не уявляв, чого очікувати. І, на свій подив, потрапив в атмосферу, що зовнішньо й за відчуттями нагадувала підводний човен у ворожих водах. Усі суворі й пильні, збуджені відчуттям небезпеки. Зеленський, який завжди був вимогливим шефом, у бункері став ще нетерпимішим до неробства. Хотів знати, чим зайняті члени команди, що в них далі за розкладом, що вони можуть або мають робити.
Звичні офісні інтриги та миття кісточок, судячи з усього, відкинуто. Стару ворожнечу тимчасово забуто. Навіть найпрозаїчніші завдання — скласти чернетку пресрелізу, скажімо, або накидати ключові питання для президентської телефонної розмови — працівники сприймали як справу надзвичайної значущості. Керівництво цими людьми створювало такий рівень стресу, який Лещенко рідко відчував у своєму житті, і це дивним чином впливало на відчуття часу — розтягувало його, ніби в галюцинації. Дні сприймалися годинами, а години — днями. Страх, казав мені Лещенко, ставав гострим лише у хвилини перед сном.