Зранку 10 квітня на подвір’я церкви Святого Андрія заходили парафіяни; із півсотні людей минали братську могилу й збиралися на першу після відходу росіян недільну службу. Частину тіл уже ексгумували та відправили в морг для ідентифікації та гідного поховання. Тих, хто ще залишався в ямі, накривала товста плівка, захищаючи від зграї ворон. Отця Андрія, одягненого в пурпурову із золотом ризу, я знайшов у підвальній каплиці: він відправляв обряд, співуче читав молитви, вряди-годи робив ковток вина з келиха, хрестився. Після служби ми довго розмовляли, і він запропонував мені проїхати містом, побачити те, що сталося в Бучі, на власні очі. Численні шрами окупації, за його словами, знайти неважко.
На вулиці Вокзальній росіяни розмістили гарнізон у дитячому літньому таборі. Він називався «Променистий». Я зупинив авто перед ворітьми, біля яких стояв сторож із велосипедом. Бадьорий шістдесятип’ятирічний чоловік на ім’я Володимир Рослік погодився мені все показати. Табір на майже двісті ліжок приймав дітей віком від семи до шістнадцяти років. Вихователями працювали студенти з Києва, вчили дітей танців, малювання, футболу. Кінець кожної зміни святкували перед великим багаттям, де разом співали пісень. Рослік працював тут чи не пів життя, доглядав за спальними корпусами, робив ремонт; тепер от приїхав оцінити пошкодження після окупації та визначити, чи можна буде колись використовувати табір знову. Сторож мав сумніви. Фізичні пошкодження можна полагодити, але чи після окупації якісь батьки захочуть відправити сюди дитину? Сусід через дорогу вважає, що табір краще знести, адже, за його висловом, «це тепер місце вбивства».
Рослік завів мене до адміністративної будівлі ліворуч від входу, тут росіяни зробили свій штаб. На підлозі — брудні матраци та недокурки; у головній кімнаті на верхньому поверсі — дивна колекція трофеїв, награбоване з тутешніх будинків: старий магнітофон, якась біжутерія, шкіряний портфель, усе не настільки цінне для солдатів, щоб, тікаючи, забрати з собою. В одній кімнаті росіяни залишили копицю волосся, зістриженого машинкою. На підлозі іншої лежали дві засохлі купи людського лайна.
— То була не армія, — підсумував Рослік. — То орда.
За рештками, що вони по собі залишили, було легко уявити звички цих істот. Деякі картини наводили на думку про підлітків, що випробовували межі власної жорстокості. В глибині табору перед фрескою на стіні — діти танцюють під сонцем — ми натрапили на авто вишневого кольору, яке російські солдати вочевидь украли. Авто на великий швидкості врізалося в пень і було понівечено так, що не підлягало відновленню. Багажник заповнювали пляшки з вином, переважно биті, хоча виднілась і одна ціла. Видовище було дуже яскраве, уявлялося, ми чуємо гучну музику з радіо та п’яний регіт солдатів, що закінчили свою розважальну поїздку в такий спосіб. Це аж ніяк не скидалося на витівку юних новобранців, що на ніч самовільно втекли до міста. Ні, усе відбувалося посеред їхнього імпровізованого гарнізону, командири не могли того не бачити. Помешкання командирів теж укривав бруд, мародерські трофеї та алкоголь. Ніщо і ніхто не стримувало цих чоловіків, жодної поваги до закону чи військової дисципліни. Керівництво просто дало їм повну волю щодо цього міста та його мешканців — і необмежену ліцензію на вбивство та знищення. Рослік стояв і лише мовчки хитав головою, тоді жестом покликав мене до підвалу, де знайшли тіла. Підвал розташовувався під одним зі спальних корпусів табору «Променистий»; сходинки, що вели вниз, були завалені сміттям від російських армійських пайків: засохлі макарони, порожні пакети з-під соку, бляшанки з-під м’ясних консервів. Рослік зупинився на нижній сходинці, глянув на мене, підвів брову, немов пропонуючи востаннє подумати, чи варто йти далі.
Задушливий тунель за дверима нагадував анфіладу з катівень. Одну від одної відділяли бетонні стіни, а перед ними розташувалася кімната для страт, стіни подірявлені кулями. У наступному приміщенні було темно. Світло від дверей сюди вже не сягало, і ми підсвітили собі мобільними телефонами. На дальній стіні великими чорними літерами виведено єдине слово: СЕНЯ. То було моє ім’я — радше, пестливе ім’я, яким мама називала мене з пелюшок. Від такого збігу я остовпів. Невже хтось із російських окупантів — чи їхніх жертв — позначив стіну нашим спільним ім’ям? Тут стояли два стільці, порожній глек і дерев’яна дошка — знаряддя для тортур водою, яку ллють знерухомленій жертві в обличчя. У наступну камеру росіяни принесли два пружинних каркаси для ліжка й притулили їх до стіни. Мабуть, прив’язували до них людей, припустив Рослік, а тоді пускали електричний струм від автомобільного акумулятора. У передній кімнаті знайшли тіла в цивільному одязі. Вони мали опіки, синці та рвані рани. Ми зайшли, посвітили телефонами на підлогу. Побачили калюжі запеклої крові, вона стікала по стіні у бруд. Поблизу однієї калюжі лежала флісова шапка з рваним отвором від кулі. Теж вкрита кіркою крові.