Ближче до селища Хомчак зупинився посеред стежки. Пояснив, що російські позиції — праворуч, на іншому кінці лінії електропередачі з обвислими дротами. Снайпери, які вбили сержанта Барнича та його побратимів, стріляли з водокачки трохи далі. Генерал замовк, даючи президентові можливість роздивитися. Тоді запропонував повертатися до бронетранспортерів. Президент збентежився.
— Наші хлопці он там, правильно? — запитав Хомчака. — Вони почують, що я дістався аж сюди та не завітав до них. Засмутяться.
Можливо, генерал недостатньо чітко пояснив, що в цьому районі все ще можуть діяти російські снайпери. Можливо, не розповів детально про підступність мін, розкиданих на цих полях. Однак радше скидалося на те, що Зеленський, розвернувшись і продовживши пробиратися крізь кущі, був цілком свідомий ризиків. Хомчакові, як і всім нам, залишалося лише піти слідом.
Стежка вивела на галявину, де військові облаштували передову оперативну базу — настільки близьку й спокусливу для російської артилерії ціль, що її виживання видавалося дивом. Солдати збудували собі невеличку лазню, яку нагрівали ввечері каменями з ватри. Хоча жінки тут не служили, дерев’яну вбиральню позначили великою червоною М. Система окопів на східному краю табору утворювала стрілу, що вказувала прямо на російські позиції. Біля входу військові встановили дерев’яний знак із написом «В’єтнам» — посилання на багно й трясовиння війни, яку бачили у фільмах. Зеленський пірнув під знак і ступив до окопу; той був глибшим за зріст президента і достатньо широким, щоб ми могли йти; наші плечі зачіпали земляні стіни обабіч. Коли дощить, розповіли нам солдати, насподі збирається вода, і окопи перетворюються на ванну з багнюкою. На дальньому кінці шанців Зеленський попросив про розмову наодинці з кількома бійцями. Вони були здивовані й трохи приголомшені, але, відповідаючи на його щирі розпитування, трималися спокійно. Після розмови президент разом із Хомчаком пішов туди, де застрелили сержанта Барнича. Близилось до зими — на землі не було нічого живого. Лише сухий очерет і кущі стирчали з бруду.
— Ну, ось це — Шуми, — повідомив генерал.
Двадцять років тому в Шумах проживали близько ста людей. За час війни, доки лінія фронту совалася туди й сюди, майже всі втекли чи загинули. Цегляні будинки давно перетворилися на руїни, а на тих кількох стінах, що ще стояли, солдати намалювали графіті. На одній було написано англійською: «Ласкаво просимо до Раґнароку» — стародавня назва апокаліпсиса у скандинавській міфології. Єдиною мешканкою, яка не давала цим руїнам перетворитися на село-привид, була літня жінка. Її син воював на боці Росії.
— За сепаратистів? — недовірливо перепитав Зеленський.
Генерал кивнув.
Шуми, зазначив він, лежать у западині, «перед ворогом як на долоні». Утримати їх без втрат неможливо, і просунутися звідси «бодай на сантиметр» у будь-якому напрямку — також. Захоплення цієї території було безглуздим кроком, і тепер перед українцями поставало болюче питання. Поки вони стояли поряд із Зеленським, Хомчак, роззираючись довкола, вимовив це вголос:
— Чи варте це місце життя стількох людей?
Зранку на фронті загинув ще один українець, і за перші три місяці 2021 року число загиблих військових сягнуло 26. Один зачепив ногою дріт російської міни, і його розірвало на шматки.
Однак Зеленський не обіцяв помститися за їхню смерть. Натомість як і Хомчак, сумнівався, чи розумно відправляти людей гинути за ці брудні окопи. Рішення захопити територію під Шумами було помилкою його попередника.