— Двадцять тисяч доларів.
Батько зітхнув.
— Двадцять тисяч за таку…
— Компанія надає пільгові умови, коли купується на виплат.
— Ще б пак! Виплачувати доведеться до кінця життя. Ще проценти за розстрочку та додаткові націнки. А на скільки дається гарантія?
— На три місяці.
— Що ж буде, коли вона поламається? Напевно, припиниться подача очищеного, знезараженого повітря. Сховище може навіть розвалитися через три місяці.
— Ні, не розвалиться, — Майк похитав головою. — Сховище велике й надійне.
Батько почервонів. Він згадав увесь свій багатий на невдачі життєвий шлях. Нелегко йому було вибитися в люди! Йому доводилось складати цент до цента. Спочатку він був бухгалтером у роздрібному меблевому магазині, потім став директором і, нарешті, власником.
— На нас наганяють страх, щоб діло їхнє не прогоріло! — у відчаї крикнув він дружині й синові.— Вони бояться нової депресії.
— Бобе! — звернулася до нього дружина спокійним і рівним голосом. — Годі вже сперечатися. Це нестерпно.
— Про що ти там говориш? — промимрив він. — Я стомився. Ці кляті податки! Як важко тепер дрібному торговцеві не розоритися! На нас лягає тягар конкуренції з великими універмагами. Потрібен якийсь закон. — Голос його поступово затих. — Піду приляжу на канапу й засну.
— Ти все ж таки купиш сховище! — гукнула йому вслід дружина. — Просто нестерпно слухати всі оті плітки про нас. Куди б я не пішла, що б я не робила, всюди тільки й чую розмови про нас. Ми послідущі у всьому місті. Усі, крім нас, платять за ці штуки, що кружляють над головою.
— Ні,— гостро сказав Боб Фостер, — я не зможу купити сховище.
— Чому?
— Тому що не маю грошей.
Запала тиша.
— Ти всі гроші вгатив у цей магазин, — напосідала дружина. — Та він однаково майже не дає прибутків. Дерев'яні меблі вже нікому не потрібні. Ти став свого роду анахронізмом.
Боб Фостер важко зітхнув.
— Не треба сваритися. Поговоримо про це потім.
— Завжди потім, — гірко мовила дружина.
— Піду готувати уроки. — Майк пішов за батьком. На його обличчі застиг якийсь дивний вираз.
У вітальні було тихо. Відеоприймач був вимкнутий. У кухні місіс Фостер керувала апаратурою для приготування їжі на наступний місяць. Скинувши черевики, Боб Фостер ліг на канапі. Його обличчя було сіре від утоми.
Майк нерішуче зупинився, потім звернувся до батька:
— Можна тебе запитати?
Батько щось промурмотів і розплющив очі.
— Що ти сказав? — спитав він.
Майк сидів, дивлячись йому в обличчя.
— Розкажи ще раз, як ти давав поради президентові.
Батько трохи підвівся, зіпершись на лікоть.
— Я ніяких порад президентові не давав. Я просто поговорив з ним.
— Розкажи мені про це.
— Я ж тобі розповідав уже мільйон разів.
— Який він мав вигляд? — спитав син.
— Він мав вигляд… — почав батько свою розповідь, яку він повторював протягом багатьох років і запам'ятав слово в слово, — він мав такий самий вигляд, як і тепер на екрані відеоприймача.
— А чого він сюди приїжджав? — з жадібною цікавістю спитав Майк, хоч і знав усю історію до найменших подробиць. Президент був його героєм, людиною, якою він захоплювався над усе в світі.
— Президент подорожував. І тут опинився проїздом.
— Що ж то була за подорож? — спитав син.
— Він відвідував усі міста країни. Президент цікавився, як у нас ідуть справи. Він з'ясував, чи досить купили ми патрульних винищувачів і сховищ, доз протичумних щеплень, протигазів і радіолокаційних установок для відбиття нападу. «Дженерал електронікс корпорейшн» тоді тільки відкривала свої величезні демонстраційні салони, виставки, усе там сяяло, виблискувало і коштувало надзвичайно дорого. Уперше демонструвалися засоби захисту для окремих родин. — Губи батькові скривилися. — Усе це продавалося на пільгових умовах, на виплат. Довкола реклами, плакати, прожектори, квіти…
— Тоді в місті піднесли прапор готовності,— перебив його Майк. — Того дня він вручив прапор. Усі кричали від захвату, скрізь лунали вітальні вигуки.
— Ти все це пам'ятаєш?
— Та наче пам'ятаю, — сказав Майк, — Пам'ятаю, як усі кричали. Було жарко. Це ж відбувалося в червні?
— Так, — відповів батько, — десятого червня тисяча дев'ятсот шістдесят п'ятого року. Небагато міст одержали тоді великий зелений прапор. Люди все ще купували автомобілі й телевізори.
— Президент вручив прапор тобі, чи не так? — спитав син.
— Відверто кажучи, він вручив його усім нам, торговцям. Усе влаштувала Торгова палата. Якоюсь мірою конкуренція між містами: хто придбає більше і швидше. Завдання полягало в тому, щоб забезпечити благоустрій міста й водночас стимулювати бізнес.