Штаренберг ждав нового штурму, з тривогою поглядаючи на поріділі загони захисників столиці. Але турки поводилися спокійно. І це почало дивувати старого генерала. Чому Кара-Мустафа не наступає? Що він замислив? Готує підкопи і закладає міни під вали? Чи жде підмоги і вичікує слушного часу?
Генерал не спав, ходив уночі по валах і в тиші прислухався – чи не чути гупання ломів і лопат? Слухали за його наказом офіцери й солдати, приклавши до землі вуха. І все даремно: турки підкопів не вели. Чи, може, ведуть тільки вдень, коли вибухи стрясають землю?
В одну з таких безсонних ночей Ян Кульчек привів до нього Кульчицького.
– Ну, що? Розповідай! Бачив Карла Лотарінгського? – Генерал посадив обох молодиків до столу, звелів подати вина, нетерпляче ждав відповіді. – Ну ж розповідай! Які вісті від герцога?
– Герцог уважно вислухав мою розповідь про становище у Відні і попросив запевнити вас, генерале, що ні на хвилину не забуває про обложену столицю, – відповів Кульчицький. – Уже йдуть з військами курфюрсти баварський і саксонський. З дня на день ждуть короля Я на Собеського з поляками. Ось-ось мають прибути франконці… Як тільки всі ці сили об'єднаються, вони відразу ж виступлять проти Кара-Мустафи і знімуть облогу з Відня. Так запевняє герцог Лотарінгський.
Штаренберг уважно слухав кожне слово, але тривога і заклопотаність не зникали з його очей.
– Мене страшенно турбує те, що в місті лютує різачка. Ми кожен день ховаємо померлих. Хвороба забирає більше, ніж війна…
– Я доповідав і про це. Герцог просив нагадати вашому превосходительству, що мор і пошесть – невід'ємний супутник війни і особливо облоги… Однак, незважаючи ні на що, треба триматися. Відень здавати не можна!
– Ми й не думаємо про це! – вигукнув губернатор. – Одного не можу зрозуміти, чому Кара-Мустафа, знаючи про наше важке становище, не штурмує? Що він замишляє? І підкопів не робить.
Кульчицький надпив трохи вина, розгладив свої невеликі, підстрижені вуса. Погляд його був серйозний.
– Генерале, Кара-Мустафа не ждав такої відсічі, яку ви дали йому під час першого і другого штурмів. Втрати у турків величезнії В таборі теж багато хворих. Наростає незадоволення. Між. воєначальниками починаються суперечки й незгоди. Тому великий візир, з огляду на все це, прийняв нове рішення.
– Яке?
– Він вирішив заморити обложених голодом.
– У нас вдосталь припасів. Він мусить знати про це.
– Чого не зробить голод, те докінчать хвороби… Крім того, він великі надії покладає на підкопи та міни. Турки – мастаки на такі роботи.
– Я знаю. Однак зараз не чути, щоб десь рили. – риють, генерале. Я знаю, що з боку Леопольдштадта ведеться два підкопи. З Пратера – один. Там зручно: сади підходять впритул до валу – є куди потайки виносити землю. Стежте пильно на цих ділянках! Не виключено, що й в інших місцях не дрімають…
– Спасибі, друже. – Генерал перехилився через стіл і потиснув Кульчицькому руку. – Це важливо для нас знати. Ми зробимо усе можливе, щоб протриматися якнайдовше. Але якщо облога затягнеться, ми загинемо. Вся наша надія на швидкий прихід короля і німецьких князів!
Ян Собеський, на якого такі великі надії покладав губернатор Відня Штаренберг, прибув у табір Карла Лотарінгського тільки наприкінці серпня, привівши з собою сміховинне мале військо – чотири тисячі вершників.
Був він злий, як тисяча дияволів.
Ще б пак! Якого сорому набрався! Всю дорогу, як тільки згадував події останніх місяців, кров шугала йому в голову й заливала рум'янцем його одутле, брезкле обличчя. Прокляті магнати! Вони таки зробили так, як хотіли, – не дали на похід жодного злотого! На липень було його власними стараннями зібрано й екіпіровано чотири тисячі кварцяної кінноти – гусарів. До цього можна було додати дві тисячі жовнірів. Решта – кілька тисяч піхотинців, яких просив Леопольд, – то одне страмовище! Не вояки, а звичайні селюки – польські, українські, литовські та білоруські хлопи! У свитках, у білих полотняних сорочках, у постолах або навіть личаках! Невідомо, чи вміють вони стріляти з мушкетів. А яка артилерія! Всього двадцять вісім гармат! І це тоді, коли Кара-Мустафа має, як подейкують, близько тисячі, а на стінах Леопольдової столиці – двісті! Яка ганьба! Ось до чого довели магнатські інтриги й заздрощі! Кожен хоче бути королем, а для слави й величі ойчизни шкодує зайвого злотого. Прокляття!
Коли в Тарнову Гуру прибув від імператора Леопольда генерал Караффа й захотів побачити військо, яке мало йти під Відень, нічого було показувати. Довелося приховати в сусідніх селах і горе-піхоту, і нещасну артилерію… Продефілювала на плацу одна кавалерія, якою генерал залишився задоволений і попросив виступити з нею негайно – через Угорщину, щоб по дорозі приборкати повсталих проти австрійського гніту угорців.
Собеський через Угорщину не пішов. Далеко. А головне – не хотів бути на побігеньках у Леопольда, відомого хитруна й інтригана. Тому повів своє військо форсованим маршем навпростець – через Сілезію і Моравію.
В Голлабрунні його дуже радо зустрів Карл Лотарінгський, не приховавши, однак, розчарування, що з королем так мало воїнів.
Собеський відповів, що слідом іде гетьман Станіслав Яблонов-ський з головними силами. При цьому серце його тривожно занило. А що коли козаки відмовилися йти в похід і Менжинський повернувся з України ні з чим? Кого тоді приведе Яблоновський? Оту жалюгідну піхоту й артилерію, що лишилися в Тарновій Гурі?
Невідомість гнітила його. Однак ніколи було віддаватися сумові й роздумам.
Того ж дня в Голлабрунн прибув з франконцями граф фон Вальдек, а в Штадельдорфі приєднався курфюрст Саксонський.
Союзники рушили до Тульни, розташованої за п'ять миль на захід від австрійської столиці, і почали наводити наплавний міст через Дунай. Сюди підійшов з рейтарами курфюрст Баварський.
Кілька днів кипіла робота. А коли міст був майже готовий, з'явився нарешті Яблоновський. Ах, краще б він не з'являвсяі Або ж зупинився б десь у полі… Так ні ж – всунувся просто в табір союзників, пройшов мимо австрійців, саксонців, баварців, мимо штабних наметів – аж на берег Дунаю.
Собеський глянув – і в нього опустилися руки. Перед ним чвалали стомлені, запилені, в розбитому взутті звичайні хлопи з Ополля, Мазовії, Литви, Білорусії та Галичини. Проторохтіло на незграбних сільських возах кільканадцять гармат. І тільки дві тисячі жовнірів мали пристойний вигляд. Серед них він упізнав розкішні руді вуса пана Спихальського.
Червонопикі баварські рейтари, ситі й добре вдягнуті, глузували:
– Ха-ха, оце воякиї 3 цими навоюємо!
– Фріц, присягаюсь, ці польські бауери ні разу в житті не нюхали пороху!
– Згоден з тобою, Міхель, вони накивають п'ятами, як тільки почують перший постріл!
До Собеського долітали ці насмішки, і він був ладен провалитися крізь землю. А коли до нього під'їхав Яблоновський, замість привітання, суворо запитав:
– Де ж козаки, пане Станіслав? Привів чи ні? Великий коронний гетьман стомлено похитав головою.
– Ні, ваша ясновельможність, не привів…
– Матка боска! Я ж так сподівався!
– Але вони йдуть. Полковник Менжинський сповістив, що веде шістнадцять тисяч козаків. – Яблоновський поспішив заспокоїти вкрай схвильованого короля. – Я не міг ждати, бо генерал Ка-раффа настійливо квапив мене виступити якнайскорше. Тому я залишив Менжинському провідників, а сам рушив услід за вами…
Собеський не повірив.
– Шістнадцять тисяч? Не може бути! Яблоновський ображено стенув плечима.
– Так доповів мені посланець Менжинського.
– Але ж це чудово, пане Станіслав! – вигукнув захоплено король. – Шістнадцять тисяч!