Насправді я не мала вечірньої сукні, яка хоч трохи була б такою ж елегантною й гарною, як сукні «для прогулянок у парку» на жінках, з якими ми перетиналися. «Готель» теж був метафорою пансіону, у якому я мешкала вже два місяці. Лише там дозволяли приводити «гостей» до кімнати.
Але жінки здатні розуміти одна одну без слів.
— Я позичу вам сукню на сьогоднішній вечір, якщо бажаєте. У мене їх набагато більше, ніж встигаю носити.
Я пристала на пропозицію з усмішкою, і ми попрямували до її дому. Коли не знаємо, куди життя нас веде, — не загубимося.
Це Пабло Пікассо, — художник, про якого я говорила, і він від моменту знайомства просто забув про решту гостей і постійно намагався зачепити мене для розмови. Він захоплювався моєю красою, просив йому позувати, кликав поїхати до Малаги й провести тиждень там, подалі від паризького божевілля. Він мав одну-єдину мету, і її не треба було озвучувати: затягти мене в ліжко.
Цей негарний, невихований чоловік із витрішкуватими очима завдав мені дуже багато клопоту. Він вважав себе найкращим. Друзі його були набагато цікавішими, включно з італійцем Амадео Модільяні, який здавався благороднішим й елегантнішим. Будь-якої миті він пробував завести розмову про що завгодно. Щоразу, коли Пабло завершував свої нескінченні незрозумілі доповіді щодо революцій у мистецтві, я поверталася до Модільяні, і це, здавалося, розлючувало іспанця.
— А чим ви займаєтеся? — поцікавився Амадео.
Я пояснила, що присвятила себе священним танцям племен Яви. Мені здалося, що він не зовсім зрозумів, але, оскільки мав гарне виховання, заговорив про важливість очей під час танцю. Його зачаровували очі, і тому, коли іноді приходив до театру, він майже не звертав уваги на рухи тіла, а концентрувався на мові очей.
— Сподіваюся, те саме відбувається у священних танцях Яви, оскільки я нічого не знаю про них. Знаю лише, що на Сході вміють утримувати тіло абсолютно нерухомим, концентруючи в очах усю силу того, що хочуть висловити.
Оскільки я не знала точної відповіді, то просто загадково похитала головою, щоб це могло означати і так, і ні залежно від його інтерпретації. Упродовж усієї розмови Пікассо переривав нас своїми теоріями, та елегантний і вихований Амадео вмів зачекати й потім повернутися до нашої теми.
— Чи можу я дати вам пораду? — запитав, коли вечеря наближалася до завершення й ми всі готувалися йти до студії іспанця.
Я кивнула.
— Точно знайте, чого ви хочете, і пробуйте досягти більшого, ніж очікуєте від себе. Удосконалюйте свої танці, багато тренуйтесь і ставте амбітні цілі, яких важко досягти. Це і є місією артиста: виходити за власні межі. Артист, який бажає малого й досягає цього, зазнає невдачі в житті.
Студія іспанця була недалеко, і ми дійшли туди пішки. Там я побачила речі, котрі засліплювали, і речі, які просто зненавиділа. Але хіба ж це не є людською суттю? Іти від однієї протилежності до іншої, оминаючи середину? Щоб спровокувати його, я зупинилася навпроти однієї з картин і запитала, навіщо впиратися і все ускладнювати.
— Я витратив чотири роки, аби навчитися малювати, як майстри Ренесансу, але вчуся ціле життя, щоб знову малювати, як дитина. У цьому і є справжній секрет на картині, яку намалювала дитина. Те, що ви бачите, може здаватися дитячим, але це і є найважливішим у мистецтві.
Відповідь, безсумнівно, була блискучою, але я не змогла повернути час назад і наново вподобати його. На той час Модільяні вже пішов, мадам Гіме недвозначно сигналізувала про свою втому, хоча й добре трималася, а Пікассо почувався незручно через ревнощі своєї дівчини Фернанде.
Я пояснила, що вже пізно, і всі розійшлися. З Амадео й Пабло ми більше ніколи не бачилися. Дізналася лише, що Фернанде вирішила його покинути, але мені не пояснили причину такого її рішення. Ми з нею знову зустрілися тільки раз кілька років по тому, коли вона працювала продавчинею в антикварній крамниці. Вона мене не впізнала, я також вдала, що не впізнаю її. Так ця жінка теж зникла з мого життя.
Усі наступні роки я дивилася лише на сонце й забувала про грози. Їх було мало, але зараз, коли я згадую, вони здаються нескінченними. Я дозволила собі захоплюватися красою троянд і не звертала уваги на шипи. Адвокат, який захищав мене в суді (утім, не дуже переконливо), був одним із моїх численних коханців. Тому, метре Едуард Клюне, ви можете вирвати із зошита цю сторінку й викинути, оскільки все відбувається саме за вашим передбаченням і я закінчу життя перед взводом стрільців. На жаль, я більше нікому не можу цього довірити. Ми всі знаємо, що я помру не через безглузді зв’язки зі шпигунством, а через своє рішення бути тією, ким я мріяла, а ціна мрії завжди висока.