— Я хочу припинити. Я не хочу продовжувати таке життя. Скільки ще часу я зможу працювати актрисою й танцівницею?
Відповідь його була чесною:
— Може, ще років зо п’ять.
— Тож давай завершимо зараз.
Астрюк схопив мене за руку.
— Ми не можемо! Ми все ще маємо підписані контракти, і мене оштрафують за їх невиконання. Крім того, тобі треба заробляти на життя. Ти ж не хочеш закінчити в тому брудному пансіоні, де я тебе знайшов?
— Ми виконаємо контракти. Ти був добрим зі мною, і я не дозволю тобі платити за мою манію величі чи, навпаки, ницості. Але не переймайся, я знаю, як далі себе забезпечити.
І, недовго думаючи, я переповіла йому історію свого життя, чого ніколи раніше не робила, зберігаючи її тільки для себе, бо все було брехнею. Поки я розказувала, сльози потекли з очей. Астрюка стривожило, чи нормально почуваюся, та я продовжувала розповідати, тож він більше нічого не говорив, просто мовчки мене слухав.
Мені здалося, що занурююсь у темний колодязь, нарешті погоджуючись із тим, що зовсім інакша, ніж думала. Раптом я зрозуміла, що, прийнявши свої рани й шрами, почулася сильнішою. Сльози мали власний голос і виникали не в очах, а десь у найглибшій і найтемнішій частині мого серця, розповідаючи історію, якої я й сама насправді не знала. Там я пливла на плоту в цілковитій темряві, але десь далеко на обрії вдалося розгледіти світло маяка, котре виведе на тверду землю, якщо дозволить неспокійне море й не буде вже занадто пізно.
Ніколи не робила цього раніше. Я гадала, що, розказавши про свої рани, зроблю їх реальнішими, але насправді відбувалося геть протилежне — вони загоювалися сльозами.
Інколи я гатила кулаком по гравію на пляжі, — руки почали кровити, проте не боліли, бо я почувалася вилікуваною.
Я зрозуміла, чому католики сповідаються, знаючи навіть, що священики з такими самими, а то й гіршими гріхами. Не важливо, хто слухає, важливо залишити рану відкритою, щоб її очистило сонце й промила дощова вода. І я зараз сповідалася, стоячи навпроти чоловіка, з яким не мала жодної близькості. І насправді саме тому я говорила так вільно.
Минуло багато часу, поки я перестала схлипувати й звуки хвиль заспокоїли мене. Астрюк шанобливо взяв мене попід руку й сказав, що вже скоро відправиться останній поїзд до Парижа, тож краще поквапитися. Дорогою він переказував мені новини артистичного середовища: хто з ким спить і кого з котрого місця спровадили.
Я сміялася й питала ще і ще. Він справді був мудрою й елегантною людиною, знав, що вилите з моїх очей тепер поховане в піску й має залишитися там назавжди.
— Ми живемо в найкращі часи нашої історії. Коли ви сюди приїхали?
— За Всесвітньої виставки. Тоді Париж був іншим, провінційнішим, хоча мені здавався центром світу.
Вечірнє сонце просочувалося крізь вікно до найдорожчої кімнати готелю «Елізе». Нас оточували найкращі речі, які може запропонувати Франція: шампанське, абсент, шоколад, сири й аромат щойно зрізаних квітів. Вікна виходили на велику вежу, котра тепер мала ім’я свого конструктора Ейфеля.
Він також подивився на величезну металеву конструкцію.
— Її побудували, щоб вона перебувала тут лише до кінця виставки. Сподіваюся, що все піде за планом і цього монстра скоро демонтують.
Я могла не погодитися, тільки щоб він навів більше аргументів і врешті почувався переможцем. Але я не промовила ні слова, поки він розмовляв про Прекрасну Епоху, у якій тепер живе країна. Промислове виробництво потроїлося, у сільському господарстві використовували машини, котрі самостійно виконували роботу десяти осіб, полиці крамниць заповнені, а мода цілковито змінилася. Останнє мені подобалося найбільше, оскільки виправдовувало щопіврічні походи крамницями для оновлення гардеробу.
— Ти помітила, що навіть смак їжі покращився?
Справді, я помітила, але мені це не подобалося, бо почала набирати вагу.
— Президент Республіки сказав мені, що кількість велосипедів зросла з трьохсот сімдесяти п’яти тисяч наприкінці минулого століття до понад трьох мільйонів на сьогодні. У будинках є протічна вода й газ, люди подорожують на великі відстані на вихідні й свята. Споживання кави збільшилося вчетверо, а хліб купують без черг навпроти булочних.
Для чого він читав мені цю лекцію? Якраз настав час, коли слід було позіхнути й повернутися до ролі «дурної жінки».
Колишній військовий міністр, а нині депутат Національних Зборів Адольф Мессімі піднявся з ліжка й почав надягати мундир із медалями та нагородами. Того дня він зустрічався з колишніми побратимами з батальйону й не міг бути в цивільному.