— Така жінка, як Мата Харі, ніколи не буває сама, — сказав новоприбулий.
Той факт, що він мене упізнав, зачепив дуже чутливу людську струну — пиху. Утім, я не запросила його сісти.
— Можливо, ви шукаєте те, чого ще не зустрічали, — продовжив чоловік. — Бо, крім того, щоби бути найбільш визнаною модницею в усьому місті (я прочитав це в якомусь недавньому журналі), залишається так мало вершин для підкорення, хіба ні? І несподівано життя стає зовсім нудним.
На перший погляд він видавався черствим фанатиком. Звідки він міг знати про речі, які публікували тільки в жіночих журналах? Давати йому шанс чи ні? Зрештою, було ще рано, і я ще мала достатньо часу до вечері з банкіром у Нейї-сюр-Сен.
— Ваші пошуки чогось нового успішні? — наполягав він.
— Звісно. Щомиті я відкриваю в собі щось нове. І це найцікавіше в житті.
Він більше не питав, а просто підсунув стільця й сів за мій столик. Коли ж підійшов офіціант із чаєм, замовив велику чашку кави для себе, давши знак, що заплатить за рахунком.
— На Францію насувається криза, — продовжив він, — і буде дуже важко вийти з неї.
Того самого вечора я вислухала протилежне судження. Але, здається, щодо економіки кожен чоловік має думку, яка мене зовсім не цікавить.
Я вирішила трохи пограти в його гру, як папуга, дослівно повторивши всі розмови Мессімі про «прекрасну епоху». Мій співрозмовник зовсім не здивувався.
— Я говорю не тільки про економічну кризу, а й про особистісну та ціннісну. Ви вважаєте, люди вже звикли до того, що тепер мають можливість розмовляти на відстані завдяки цьому винаходу американців, який був представлений на виставці в Парижі і тепер є в кожному куточку Європи?
— Упродовж мільйонів років люди розмовляли з тими, кого могли побачити. Раптом, лише за якісь десятиліття, такі поняття, як «бачити» та «розмовляти», розділилися. Ми думаємо, що звикаємо до цього, і не відчуваємо величезного удару по наших рефлексах. Проте наше тіло ще не звикло.
— Практичним результатом є те, що завдяки телефонним розмовам ми досягаємо стану, схожого на магічний транс: ми відкриваємо нові сторони самих себе.
Офіціант повернувся з рахунком. Мій співрозмовник мовчав, аж доки той не відійшов геть.
— Знаю, ви втомилися на кожному кроці бачити, як усілякі вульгарні танцівниці стриптизу називають себе наступницями Мата Харі. Але життя таке: ніхто не вчиться. Грецькі філософи… Я набридаю вам, мадемуазель?
Я похитала головою, і він продовжив:
— Залишімо грецьких філософів на потім. Усе, що вони сказали тисячі років тому, можна застосувати й до сьогоднішніх подій. Тож цей факт не новина. Насправді я хотів би зробити вам пропозицію.
«Іще один», — подумала я.
— Коли вас тут уже не сприймають із повагою, на яку ви заслуговуєте, хто знає, може, ви забажаєте показати себе в місці, де встигли почути ваше ім’я як ім’я видатної танцівниці століття? Я зараз кажу про Берлін — місто, з якого приїхав.
Це було спокусливо.
— Я можу передати вам контакти свого імпресаріо…
Але новоприбулий урвав мене:
— Я волів би працювати безпосередньо з вами. Ваш імпресаріо — представник раси, яку ми не дуже любимо. І французи, і німці.
Це було дивно — ненавидіти людину лише через релігійну приналежність. Зараз це стосувалося євреїв, але ще раніше, на Яві, я дізналася про випадки різанини, яку військові влаштовували тільки тому, що місцеві поклонялися богу без обличчя й мали священну книгу, продиктовану ангелом пророкові, чийого імені я не пам’ятаю. Колись мені дали копію книги, що називається Коран, але лише для того, щоб я оцінила арабську каліграфію. Коли ж чоловік прийшов додому й побачив її, він схопив цей подарунок і наказав спалити.
— Ми з компаньйонами добре заплатимо, — виправився він, озвучуючи суму, що найбільше мене цікавило.
Я запитала, скільки це буде у франках, і його відповідь вжахнула мене. Мені кортіло одразу ж погодитися, але мадам такого класу, як я, не могла дозволити собі імпульсивної поведінки.
— Там ви матимете визнання, на яке заслуговуєте. Париж завжди несправедливий до своїх дітей, особливо коли вони перестають бути «новинкою».
Він не знав, що ранить мене цими словами, адже я думала про те саме, поки прогулювалася. Я згадала день на пляжі з Астрюком, який тепер не зможе взяти участь у цій угоді. Попри те, я нічого не могла вдіяти, щоб не налякати свою здобич.
— Я подумаю, — відповіла я сухо.
Ми попрощалися, він пояснив мені, де його готель, і зазначив, що чекає на відповідь завтра, бо йому треба повертатися до свого міста. Я вийшла з кафе й попрямувала до офісу Астрюка. Мушу зізнатися, що дуже засмутилася, коли побачила всі ці плакати із зображенням людей, які тільки-но починають шлях до слави. Але я не могла повернути час назад.