— Давайте не гарячкувати, — запропонувала Жанна. — Інакше потім справді вже нічого не виправиш. Подумаємо разом. Ви ж самі це пропонували. А я тим часом відкрию карти. Ви ж хочете знати, що було насправді?
Обоє мовчки дивилися на неї.
— Того дня, коли я їздила у зовсім інших, мене підібрав симпатичний чоловік на солідній іномарці, — почала Жанна. — Дорогою він залицявся, запропонував випити кави. Ми пішли у кафе. Він розповідав, що займається бізнесом, що самотній. Посидівши кілька годин і випивши коньяку, ми поїхали далі. Він приділяв надто мало уваги дорозі й надто багато — мені. Скінчилося тим, що мало не влетіли під КамАЗ, перекинулися. Отак я опинилася у вашій лікарні, де й дізналася з часом, що той «бізнесмен» — це водій місцевого мера, який вирішив повихвалятися на службовій машині після того, як відвіз дружину свого начальника до столичного аеропорту, адже вона мала летіти на курорт.
Вони слухали з неабиякою цікавістю.
— Мені спало на думку спробувати витягти з цього пацюка бодай якусь матеріальну компенсацію. Підглянувши у телефоні Андрія номер Замриги, я, коли всі поснули, зателефонувала йому. Той зробив вигляд, що нічого не розуміє, і вимкнув телефон. А на ранок я дізналася, що мер цієї ж ночі помер у реанімації від серцевого нападу і прокуратура шукає людину, яка вночі йому телефонувала. Я по-справжньому злякалася, тому і сховала телефон у вентиляційній шахті, навіть забувши вимкнути, але перед цим подзвонила нашим з вами спільним знайомим з проханням якнайшвидше мене забрати. Щоб уникнути прощання з тобою, Андрію, мені довелося зробити це увечері. А телефон так і залишився у лікарні.
Знову запала мовчанка. Обоє не знали що й сказати.
— Усі ваші дзвінки я пам’ятаю, — дивлячись на Вадима, зізналася вона. — Ще як лежала у палаті. Але що я могла зробити у такому стані? Ваша депортація — нещасливий випадок. І з нашого боку було б порядно спробувати відправити вас до Америки знов. А тепер це неможливо. Хлопці «спалилися» на речах, якими взагалі не варто було займатися. І мене, і їх розшукують такі люди, що краще з ними не мати нічого спільного. Тому я й сховалася, немов миша. Від усіх — від них, від слідства, та ще й від вас на додачу! Не винна я у смерті мера вашого! Хіба це злочин — вимагати компенсації у людини, яка справді завинила? Чому його водій роз’їжджав на службовій машині, пив за кермом і чіплявся до мене?
Запала тиша. Щерба думав про те, що, не виключено, колега правий, і жінка забереться одразу ж, як мине небезпека, а потім навіть не згадає про нього. Жанна думала про своє безвихідне становище. Вадим міркував над тим, чи стане йому краще, якщо він здасть цих двох слідчому.
Усі троє похмуро застигли в однакових позах, підперши голову руками.
Сонце давно перевалило за полудень, коли Ігор швидко йшов по території лікарні з одного корпусу до іншого. День не задався. Операцій сьогодні не було, проте безліч дрібних надокучливих справ не дозволяли розслабитися. Назустріч, вийшовши з хірургічного корпусу, крокувала Полянська. Уздрівши її, Цекало завернув на бокову алею. Вона звернула туди ж. Тепер уникнути зустрічі було неможливо, хіба що піти через клумбу. Привітавшись, він спробував проскочити повз неї.
— Почекайте, Ігоре Миколайовичу! — зупинила начальниця. — Дозвольте два слова. Ходила консультувати вашого пацієнта, а тут і ви наразі… Хотіла вам подякувати, все не було нагоди… І за чоловіка пробачте.
— Це ви пробачте, — відповів Ігор, роздивляючись квіти.
— Повірте, намагатимуся бути делікатною і не ускладнювати вашого життя. І от іще… Навіть не знаю, як сказати.
— Та вже кажіть як є.
— Ігоре Миколайовичу, схоже, почуття моєї Оленки до вас серйозні. Розумію, для вас це зайвий клопіт, але хочу попросити про одне — не ображайте її за те, в чому завинила перед вами я. Будь ласка.
Він мовчки пішов далі. Життя виявилося на диво паскудною штукою. Удача вперто від нього відверталася на усіх напрямках. Що ж до речей, які за переконанням Оленки, були для людини найголовнішими, доля взагалі вирішила познущатися з нього відверто та вишукано. Так, ніби чимось прогнівив.
Пес вже не заходився, як скажений. Та, власне, й гість цього разу не ліз через паркан, а увійшов через хвіртку. У кімнаті був накритий стіл, у центрі якого стояла пляшка коньяку.