Костогриз мовчки підвівся і пройшовся кабінетом.
— Щось вас бентежить, Григорію Віталійовичу? — в’їдливо запитав слідчий.
— Так, бентежить.
— І що ж?
— Моральний бік цієї справи.
— Поясніть, бо не цілком розумію, — здивувався Валігура.
— Виходить, що маємо натиснути на дитину, щоб вона почала свідчити проти батька, нехай навіть той остання підлота. І в результаті його чекатиме, як мінімум, величезний штраф, ну й роботу втратить стовідсотково. А може й засудять. І буде ця дитина далі жити з моральною травмою.
— Он як… — вражено похитав головою Валігура. — А якби мої експерти на чашці Петрі, у якій посіви роблять, знайшли відбитки пальців цієї, як ви кажете, дитини? Тоді вас усе б влаштовувало? Власна совість була б чистою, що не скалічили чужої долі? А якби через оцей гармидер помер хтось? Я пам’ятаю, що тут робилося! Усі служби були паралізовані. Тоді як? Ця «дитина» має більше вісімнадцяти років і повинна нести відповідальність за свої дії. А ви її жалієте. Знаєте що? Я хоч і не медик, а знаю, що того, хто не веде боротьби з вошами, вони рано чи пізно заїдять.
— Усе це так, — зітхнув Костогриз. — Але вам не зрозуміти нашої професійної звички. У нас якщо не подумав, помилився, далі — непоправне.
— Що ж, думайте, — сухо промовив слідчий, підводячись зі стільця.
Розкішний чорний «БМВ» під’їхав до роздоріжжя і зупинився на узбіччі під деревами.
— Он, — показав рукою той, хто сидів за кермом. — Бачите — там, де смереки ростуть.
— Ану давай свою куртку, я ж казав тобі зверху покласти.
— А навіщо? Що, вдягатимете?! Для чого?
— Миколо, Миколо… — важко зітхнув новий голова обласної адміністрації. — Чого так туго кумекаєш? Їй-бо візьму когось із місцевих. Вже у черзі стоять.
— Ну чого ви, Васильовичу… — заканючив той. — Я ж служу вам вірою і правдою!
— Гаразд, — скривився Моцур. — Машину тут лишаємо, підемо через галявину. Нехай не бачить твоя ворожка, на чому приїхали. Побачить «беху» і почне про великий бізнес заливати…
— Чого ж тоді йдете? — не зрозумів водій.
— Цікаво. Поважні люди до неї ходять. То ж спробуємо її заплутати. При ній я до тебе на «ви», а ти до мене на «ти», буцім ти бос. І піджак мій вдягни! Все, давай, бо скоро вечір, виспатися треба. Завтра знову «в народ». Як мені це набридло! Швидше б уже вибори…
Вони наблизилися до хатини, невеличкої, але охайної, з новою огорожею та великим квітником. На лавці сиділо кілька людей, тому довелося чекати. А коли увійшли, у Моцура з’явилося враження, що його хотіли здивувати. На жінці середніх років, яка претендувала на статус відомої провидиці, не було жодних характерних причиндалів — народного одягу, релігійної символіки та атрибутики. В кімнаті він не побачив нічого дивного. Звичайна шафа, на господарці проста кофтина і штани від спортивного костюма. Скромна зачіска. Звичайна мова.
— Слухаю вас, чого бажаєте?
— Ми… цей… хотіли б… — почав Моцур.
— Чекай, я поясню, — втрутився водій. — От заступник мій захотів дізнатися про свою долю. Чули про вас. Якраз повз ваш дім їдемо з Карпат. Тільки розцінки б знати. Скільки за таке просите?
— Як дасте, так і буде, не хвилюйтеся, — заспокоїла вона. — А долю… що маєте на увазі? У широкому розумінні? Хочете почути, коли і як помрете?
— Ні-ні! — замахав руками слуга народу. — Найближчу долю.
— Продав ти свою долю.
— Господи… — почав нервуватися можновладець. — Я не хочу, щоб ви говорили загадками. Тільки найближчі події, які на мене чекають. Може якусь користь із візиту до вас винесу, чогось остережуся, заходів вживу.
— Заходів якраз і не вживете, — не зморгнувши заявила жінка.
— Чому? — проковтнув Моцур, відчуваючи дискомфорт.
— Не зможете.
— Чому?
Крижаний холод заповз під його одяг. «Не зможу… А не каже, чому. Бо просив не казати, де і як помру. От, чортівня…».
— Ну, ви ж не здатні по-іншому жити, — пояснила жінка. — Спосіб життя змінити. Не рити собі яму. То про що мова?
— А як я живу? — остовпіло запитав той.
— Навпаки. Хіба ні? Того й боїшся.
— Що ви маєте на увазі? — напосівся чиновник.
— Ви самі аналізуйте. Я лише кажу те, що відчуваю. А ви вирішуйте, брати до уваги чи ні.