— Гм… — зовсім розгубився Моцур. — Я розумію. І все ж таки… Про найближчі події… Хотілося б… якоїсь конкретики.
Вона сіла навпроти і взяла руку гостя у свої, але той міг заприсягнутися — на лінії долоні не дивилася. Просто тримала. Потім зазирнула в очі, тоді попросила пройтися кімнатою і сісти до неї спиною. «Навіщо я сюди приїхав?» — майнула думка, коли неприємний крижаний холодок почав заповзати за спітнілий комір сорочки.
— Бачу я, — нарешті промовила ясновидиця. — Засохлий хліб, залізо на вікнах, кашу на воді, людей з малюнками. І відчуваю, як те, що у тебе завжди йшло наче по маслу, несподівано загальмується.
— Про що ви? Можна конкретніше?
— Транзит продуктів. Більше нічого не скажу.
— І все? — розчаровано вигукнув посадовець.
— Наразі так, — розвела руками жінка. — Більше нічого не бачу взагалі.
— А… що робити?
— Нічого. Нічого ти не зробиш. Я вже казала. Це вище твоїх можливостей. У тебе свій шлях і ти мусиш його пройти.
Він ішов до авта по сухій траві так швидко, що водій ледве встигав. Бурмотів прокльони упереміш з матюками.
— І такі, як вона, підуть за мене голосувати?! А я завтра маю їхати їх агітувати. Дебілка. Чорт мене смикнув сюди пертися. Все ти…
— Я хіба наполягав? — виправдовувався Микола. — Самі схотіли! Та що вона такого, власне, сказала?
— Що сказала?! — визвірився бос, вмощующись на сидіння. — Тюрму напророчила! Сухарі, зеки з татуюваннями і ґрати на вікнах. Звідки вона це взяла?
— Та облиште, Васильовичу, — заспокоював водій.
— Що — облиште? Ти чув чи ні? Вона зразу зрозуміла, хто з нас хто. Сказала, що роблю навпаки.
— Ну то й що? — не здавався підлеглий. — І так видно хто ви, а хто я, яку б куртку не вдягали.
— Сказала, що процес, який завжди йшов гладко, несподівано загальмує! — нервувався той. — А до того все йде! Бісовський натякав, що треба умови переглядати. Ми не схотіли. Лякав, що будуть з транзитом проблеми. Але звідки їй відомо?!
— А що їй відомо… — розгублено пробурмотів Микола. — Ворожка вона, провидиця. Ви ж самі хотіли…
— Невже таке буває…
Машина повільно рушила з місця. Шеф ніяк не міг заспокоїтися.
— Чортівня… Ну, нічого. Може воно й на краще. Треба якось виходити з того ланцюга. Продати свою долю.
— Казала, що ви вже її продали, забули?
— Дурню, частку у бізнесі! А вона хер зна що мала на увазі. Та я й без неї розумію. Глибоко ми зав’язли. Зараз і більші чини «летять». Час непевний, кожен мітить по головах нагору вилізти… Ця дурепа явно натякала, що сяду. Якщо влада після виборів не дай Боже поміняється, то усе можливо.
— Нічого, якось воно буде… — намагався заспокоїти шефа Микола.
— Якось не влаштовує, — відрізав Моцур. — Якщо не пройду, то може не бути навіть твого «якось». Тільки «ніяк».
Ями скінчилися і, виїхавши на трасу, машина набрала швидкість. Хитало значно менше, проте найменший поштовх віддавався болем у не повністю протверезілій після триденного «відпочинку» голові.
Від самого ранку в шпиталі усе вирувало. В лікарняний УАЗ вантажили апаратуру, рахували, перевіряли та готувалися. Усе це мало бути розставлене в амбулаторії, щойно визначиться, до якої вирішать їхати перевіряючі. Костогриз не відходив від телефона, обдзвонюючи дільничні лікарні. Вартість цього дня була без перебільшення високою. Якщо, дасть Бог, усе пройде вдало, — настане період відносного затишшя, невідомо чи тривалий, однак це дасть змогу ще якийсь час працювати.
Дольний зійшов униз не тямлячись від обурення.
— Григорію Віталійовичу, а я з чим лишуся?
— Толю, у мене і без тебе голова болить, — скривився Костогриз.
— Ні, я серйозно. Відділення без дефібрилятора не залишу.
— То залишиш його сам, — майже по складах вимовив головлікар. — Будуть незадоволені — станемо першими претендентами на закриття. Тоді все своє начиння можеш викинути взагалі.
— А якщо…
— А «якщо» — візьмеш в операційній.
— Так беріть звідти!
— Вони не той вигляд мають, а у тебе все нове. Дві години переб’єшся. Ти ж розумієш, до віддаленої лікарні вони не поїдуть, відбиваючи власні зади по наших ямах. У разі чого за двадцять хвилин апаратура у тебе. Якби не дай Бог що — береш хворого просто в операційну. Сьогоднішній день рік годуватиме! І молися, щоб начальник управління не змусив нікого у Манівцях або Дилові твоє причиндалля розпаковувати і демонструвати, як на ньому працюють!
Махнувши рукою, Дольний пішов. Стукіт підборів змусив головного обернутися. Полянська бігла до нього, перестрибуючи ями, що рясно вкривали територію. Костогриз відчув щось недобре.