— Григорію… Віталійовичу… Вет…лицький дзвонив… «ве-о» Замриги покійного…
— Куди дзвонив? — не зрозумів той.
— До приймального…
— А він що, мого номера не має? — розгублено запитав Костогриз, дивлячись на свій мобільний, де не висвітилось жодного вхідного дзвінка.
— Каже… забув ваш номер… з переляку… не може знайти…
— А переляк з якого приводу?
— Моцур їде. Новий голова обладміністрації. Разом з «нашим».
— А якого милого він тут забув? До них же ж їде, напевно? До Ветлицького?
— Ні! — видихнула Полянська. — До нас. «Медицину» дивитись. Ну і… агітувати.
— А ви чого бігли? — похитав головою Костогриз. — Також мобільного не маєте?
— Ваш номер видалила з переляку. Руки трусилися.
— Шляк би їх усіх трафив… — вилаявся головний. — Пошліть Галину ресторан замовити про всяк випадок. Сподіваюся, їх не ми поїтимемо, але бути готовими треба. Та номер мій наново запишіть! Бракувало лише зв'язок втратити у найвідповідальніший момент…
Хижняк, що вискочив по забуті в машині плани роботи, які писав півночі, потрапив на очі головному напрочуд вчасно.
— Романе Петровичу! — загукав Костогриз. — Романе, чуєш мене? Машину звідси забери. Швиденько!
— Куди? — не зрозумів той.
— Куди хочеш! Он, за швидку допомогу зажени, а ще краще за морг — туди не підуть.
— А… — здавалося, у лікаря відняло мову. — Навіщо? Вона тут комусь заважає? Он, поруч Дольного стоїть. Йому що — також відганяти?
— Йому — ні, а тобі — так, — відрізав головлікар.
— А я що — не такий, як інші? — образився Хижняк.
— Ні, — терпляче пояснював Костогриз. — Машина в тебе нова, з автосалону, це видно. Ще й джип. Тому віджени.
— Кому яке діло? — ніяк не міг зрозуміти Роман.
— Таке! — втратив терпець начальник. — В очі впадає. Приїдуть — побачать. Не повинен у нас лікар на нових машинах їздити!
— Це ж китайська, дешева! — розгубився Хижняк.
— То ти хочеш, щоб я їм це пояснював? Не дратуй бугая червоною шматою — здоровіший будеш. А ну заводь!
Сплюнувши, головлікар попрямував до корпусу, та довелося знову затриматися — телефон, який він досі тримав у руці, задзвонив. Це був начальник управління, на якого чекали. Може, відмінилося? Десь у грудях залоскотала божевільна надія. Аж ні.
— Григорію Віталійовичу, — голос обласного начальника не обіцяв нічого доброго. — Значить, ми під’їжджаємо за годину. Машина у тебе є вільна? Якась службова.
— Є, — розгублено відповів той.
— Значить, мусить виїхати до нас на об’їзну. Ви десь три місяці тому новий дефібрилятор купили і ще якусь апаратуру, по рознарядці.
— Електровідсмоктувач… — розгублено промовив Костогриз.
— О, значить, запакувати назад у коробки і привезти на в’їзд до міста.
— А… навіщо? — не зрозумів головний.
— Значить, новий голова адміністрації їде з передвиборчою програмою. Буде привселюдно дарувати лікарні нову апаратуру.
— Так ми ж три місяці вже нею користуємось… — Костогриз насилу добирав слова, не здатний усвідомити глибину абсурдності цієї вимоги. — Де я візьму упаковку? Може й викинули її! Та й усі ж знають…
— Григорію Віталійовичу! — перебив обласний начальник. — Я ж зрозуміло висловлююсь! Розібрати! Запакувати! І вивезти до знака «Роздол»!
— Матінко рідна… — бурмотів на ходу Костогриз, піднімаючись сходами до реанімації, — І коли ж це скінчиться? Знущання це… Діждуться, суки, що народ за сокири візьметься…
— Що таке? — вибіг назустріч Дольний.
— Так… дефібрилятор і відсмоктувач розібрати… запакувати… і у машину… — відхекувався головний.
Очі реаніматолога помалу вилазили з орбіт. Він відкрив рота, щоб ще щось запитати, та не встиг.
— У машину! — заволав Костогриз. — І якщо ти хоч щось запитаєш, я за себе не відповідаю!
Дмитрик гірко ридав, затуливши руками очі, і нервово смикав головою. Який же правий був Шевченко, що його вірші заставляли читати і вчити напам'ять у школі! Нема на світі правди! Їй-Богу нема! Де ж це видано, щоб одному все, а іншому лише стусани та прокльони! За увесь час, скільки пам’ятав, лише раз його запитали, чого він хоче, та й то відшмагали потім, бо сказав, щоб взимі школа згоріла, а у літі — щоб корова здохла. Навіть товкли його далеко не завжди по заслугах, — пам’ятаючи прикру вдачу хлопця, часто-густо намагалися повісити на нього відповідальність за усі підряд негаразди.
Попри все Дмитро нічого не мав проти Аліни, хоч тато завжди, як випивав горілки, казав, що вона його рідна, а він ні. Але ж коли й був тверезий, однаково усе краще діставалося сестрі, хлопець зазвичай ще й отримував запотиличника, коли не бажав доношувати дівчачі речі. Єдиний раз йому на гуманітарці купили майже нову куртку, та й тоді за іронією долі довелося отримати на горіхи, бо вона, бачте, не сподобалася якійсь санітарці у лікарні. От і тепер. Сестрин велосипед, за який його і так дражнили хлопці, давно був для нього замалий, і коліна чіпали за руль. Мама обіцяла. Тато відмовчувався. А тиждень тому до хати принесли комп’ютер. Звісно ж, для Аліни, адже вона відмінниця, не б’є вікон і не грає на гроші. Навіть з цілої школи обрали саме її, щоб вітати якогось важливого дядька, що повинен приїхати у село і дарувати комп’ютер для школи. Мабуть, і їй ще щось подарує…