Найпершою і, здавалося, найважливішою особливістю привида було те, що з’являвся він виключно у хірургічному корпусі. Усі лікарняні будівлі мали однакові заплутані коридори та великі підвали, проте аномалія спостерігалася лише тут, і це наштовхувало на думку про причетність до цього явища когось з працівників, адже версію про появу справжнього привида Вадим навіть не розглядав, хоч і прочитав від початку до кінця книжку покійного психіатра. Проте ніхто з персоналу відділення навіть близько не був схожий комплекцією на легендарного Платона Аристарховича.
Другою особливістю явища було те, що місцева примара являлася виключно жінкам. Хоча, власне, це й не дивно. Можливо, у нього самого щось би й здригнулося усередині від такої картини, проте, безперечно, він не волав би на все відділення. А отже, ефект був би не той. А в разі чого «привид» ще й ризикував отримати у вухо від нього, або іншого працівника відділення, наприклад, від Щерби, то ж з’являтися перед чоловіками було небезпечно для здоров’я.
Третя цікавинка полягала в тому, що той, хто вдавав Фабіровського, завжди з’являвся спиною до своєї жертви і швидко втікав, отже, з лиця не був схожий на Платона Аристарховича. Туманні припущення крутилися в голові Вадима, проте ніяк не складалися у більш-менш пристойну версію.
І тут все впиралося в мотиви. Допит баби Жанни у клізмовочній затягся надовго, що дало можливість, з одного боку, збавити час, а з іншого — встановити цікавий факт: напередодні вона вперіщила мокрою ганчіркою Штунду, обізвавши його дурнем. Причиною такого покарання стала негідна поведінка останнього, що полягала у хронічному невитиранні брудних черевиків та курінні в їдальні під час забору залишків їжі.
Гаврилівна відшукала вдома колективну фотографію двадцятирічної давнини, де працівники майже у повному складі стояли на тлі новозбудованого корпусу. Штунда тоді ще тут не працював. Фабіровський стояв скраю і його було добре видно. Якщо уявити поруч з ним Штунду, то він був би вдвічі вищий за мініатюрного психіатра.
З Женею справи пішли швидше. Запитання ставилися цілеспрямовано. З'ясувалося, що знову ж таки напередодні її зустрічі з привидом, Штунда підглядав до жіночого туалету, за що отримав від Жені рушником по писку.
У випадку ж із операційною санітаркою Люсею — молоденькою дівчиною, котрій не пощастило бути третьою у списку жертв монстра лікарняних підземель, все відбулося за тією самою схемою. Напередодні Штунда увірвався мало не до операційної з відром помиїв, не розрахувавши дози алкоголю у компанії свого наставника Пилиповича. Усе ставало на місця. Незрозумілим залишався тільки спосіб, за допомогою якого той, кому справді бракувало розуму, умів ділити себе навпіл. Пересувався навкарачки? У такий спосіб швидко не побіжиш. А куртка синього кольору, довга й груба? Де її сховати? Усе ретельно обшукували, а в Штунди, крім відра для помиїв, нічого не знайшли. Думка, що все це лише вибрики власної уяви, не сприяла гарному настроєві, а очікування вистави за участі вищого начальства взагалі дратувало.
У ці самі хвилини Вересюк відверто вагався, стоячи перед дверима квартири Журбенків. Зрештою таки постукав.
Колишній анестезіолог завжди радів появі колег. От і зараз, хоч і здивувався ранньому візитові, швидко зарухався, і на плиті весело засвистів чайник, а в кімнаті вже завантажувався комп’ютер. Гість нетерпляче крутився навколо.
— Мені б краще кави. Година ще рання…
— А як вам вдалося вискочити? — дивувався Журбенко. — Відгул маєте?
— Ні, — посміхнувся Вересюк. — У лікарні рейвах неабиякий. Голова обласної адміністрації з медичним начальством до нас пожалували. Ну, наші поїхали зустрічати, потім якусь амбулаторію показувати. Кому я там потрібен у такий момент? А побачитися хотілося. Деякі думки визріли.
— Цікаво, — сторожко пробурмотів господар, дістаючи цукор. — Невже готові співпрацювати?
— Як вам сказати… — засумнівався Вересюк. — Навряд чи я чимось зможу бути вам корисним, Юрію Васильовичу. Я справді не маю жодного зошита від Фабіровського. Готовий заприсягтися. Я навіть переглянув про всяк випадок усі папери в кабінеті. Але потребую вашої допомоги, тому зі свого боку готовий на будь-яку співпрацю.
Флешку швидко вставили у відповідний отвір, і на моніторі з’явилися зображення двох чоловіків разом та поодинці, позашляховик «Міцубіші», на якому можна було прочитати номерні знаки. Усе це супроводжувалося коментарями.
— Я пробивав через даішника знайомого, — розповідав Вересюк. — Машина належить Дудрі Сергію Петровичу, але жоден з цих двох не схожий на нього. Отже, їздять по довіреності. А хто вони, який в них інтерес до Нижнього Роздолу, чим їм не догодив Костогриз — поки що незрозуміло.