— Таке наше життя… — невизначено гмукнув слідчий. — Але ось що цікаво — виходить, що не було в нього особливих неприємностей. Я вже зондував, та й обласна прокуратура постаралася. Ніхто з верхів на нього не наїжджав. Ну, фокуси з боку його водія, гадаю, не варто брати до уваги. Від таких дрібниць не ховаються. Тим паче, шоферу дали копняка під зад і забули. А ось дружина померлого вважає, що у нього тиждень тому серце почало боліти. До речі, це він сам попросив липовий інфаркт написати?
— Мені казала — три дні, — похмуро зауважив Костогриз. — А підозри на інфаркт — моя ідея. Це найпростіше з технічного боку.
— А мені — тиждень, — наполягав слідчий. — Телефонувала з курорта, він скаржився, що болить. Терпів, бо немає коли по лікарях бігати. Ось така картина вимальовується, якщо слідувати фактам.
— А моє свідчення що — не факт?
— А ви будете свідчити? — здивувався Валігура. — Дасте покази, що розпорядилися фіктивно госпіталізувати Замригу, щоб захистити від неприємностей? Тобто, пішли на посадовий злочин?
— Буду, — рішуче кивнув головний лікар. — Іншого виходу немає. Якщо не буду, Дольному кінець. Сяде. А за фіктивно оформлену історію хвороби не посадять. Знімуть з посади — ну й мать його так. Я за свою кар’єру жодного разу не зробив чогось ганебного. І свинства нікому не заподіяв. То ж у такому віці пізно починати.
Валігура важко підвівся і знову заходив кабінетом. Головлікар продовжував:
— Ти подумай добре, Дмитре Івановичу, як усе на гальмах спустити. Ми ж не винні. Усі знали, що він здоровий. Я ще питав, коли він приперся — а може справді щось болить, а може хоч послухати? Відповів — ні! Ну відмовив би я — він би сам удома помер. І нікого було б звинувачувати. А якщо в нас — то лікар винен. Такий закон…
Запала тривала мовчанка. Першим не витримав Костогриз. Схопивши ручку, він почав писати заяву.
— Стій! Григорію Віталійовичу! Давай спокійно, без нервів та крутих жестів. Написати ще встигнемо. Глядиш, вам завтра доведеться мене рятувати. Може навіть так, як Замригу — у цій державі ходиш, наче по аварійному будинку, не знаєш, де тобі на голову цеглина впаде. Усі під Богом… Я так гадаю. З вашою версією познайомлю своїх. Неофіційно, звичайно. Замригу не повернеш. Подумаємо. Ніхто з нас не хотів би рубати невинних голів…
— Подумай добре, — попросив Костогриз. — У такого, як Замрига, завжди є гріхи за душею. Янголи з крилами у нашій країні на таких посадах не сидять. Раптом який випливе. Може він до баби чужої поліз, а там знайшлося кому наїхати! Якимось він наляканим виглядав. Ніби не у своїй тарілці. Не дарма я питав, чи не захворів насправді. Ну, всяко ж буває.
— До баби, кажете… — замислився Валігура. — Перевіримо. Принаймні, поки що не панікуйте.
Потискання його руки здалося головлікарю щирим.
На скатертині кафешного столика біля порожньої тарілки застигла недопита чарка. Вадима хилило у сон, а вухо вже намуляло телефоном.
— Олено Валеріївно! Нарешті вичислив вас. Добривечір! Вадим Лужний, якщо пам’ятаєте такого.
— Як не пам’ятати? — здивувалися там. — Вадим Борисович. Не забула вас, лікарю.
— Давали ви мені номер, гадав не згодиться, — вів своєї Вадим. — Здорові, сподіваюся?
— Дякуючи вам — повною мірою. А ви як?
— Нічого доброго. Олено Валеріївно, пам’ятаю, ви колись розповідали… Одне слово, мені конче треба людину знайти по мобільному телефону. Розумієте, трубки не бере. Хотів би знати, де перебуває. Чув, що таке можливо.
— Справи амурні? — засміялася вона.
— Та ні, на жаль. Кинули мене, та так, що й уявити важко.
— Гмм, — замислилися на тому кінці, — спробуємо! Хоча, усе відносно. Я не зможу назвати вам точну адресу. У кращому випадку, вдасться визначити приблизне місце перебування абонента.
Дівчина у фартушку поставила на стіл каву.
— Дякую, — розчаровано промовив Вадим. — Розумію. І не надто сподіваюся. Але хочу спробувати. Інакше безвихідь. Номер скину зараз есемескою.
— Я постараюся, Вадиме Борисовичу, — була відповідь.
Сподівання на те, що вдасться щось вдіяти, справді ледь жевріло. Проте опускати руки було невластиво його натурі. А швидше, дотепер він залишався хірургом, фаховий принцип якого — не здаватися за жодних обставин. Хоч би як складалося — слід використовувати всі можливості до останньої. Насупившись, він допив свій коньяк.