Поки пили каву, Журбенко слухав розповідь про Ольгу і робив нотатки у комп’ютері. Потім якийсь час обмірковував почуте і врешті запитав:
— А чому з оцим усім ви вирішили звернутися саме до мене?
— Ну… — розгубився гість. — Ви розумна людина, маєте вільний час і гарні аналітичні здібності.
— Ваші, гадаю, не гірші, — парирував Журбенко.
— Але саме у вас утворився такий собі «центр», — наполягав Вересюк. — Усі про це знають. Ви допомагаєте хлопцям вести пошукову діяльність. А усе це, як на мене, крутиться навколо одного й того самого. Кому потрібна якась там районна лікарня і її головний лікар? Це збитковий державний заклад, який ледве животіє. І ось раптом така увага… Причина, гадаю, лише одна — стара монастирська будівля, у якій ми працюємо. Це може бути єдиним джерелом інтересу для всіх. І цих двох так само.
— А у вас який інтерес? — безапеляційно запитав Журбенко.
— А мій інтерес полягає в тому, щоб допомогти жінці, яка мені не байдужа. У скарби я не вірю, проте готовий допомагати зі свого боку усим, чим тільки можу.
— Не знаю, що й сказати, — замислився інвалід. — Треба думати. Дайте мені трохи часу аби зорієнтуватися. А тоді поговоримо.
Атмосфера скидалася на святкову, проте ще багато чого бракувало. Повітря аж бриніло від загальної нервозності. Ганна Романівна терла пухівкою з майже порожньої пудрениці обличчя, яке зараз пашіло незрівняно більше, аніж у ті моменти, коли про неї несподівано згадував чоловік. Рясний піт одразу вкривав її скроні, щойно Алінка починала укотре читати вірша.
— Отут про любов до України з більшим наголосом, — наставляла вчителька, поправляючи вінок на голові дівчини. — Господи, хоч би забралися швидше к бісовій матері…
Останнє вона тихо бурмотіла собі під ніс.
Голова сільради носився, немов заведений, і все ніяк не міг вирішити, чи правильно визначив місце проведення основного заходу, адже до останнього вагався — школа чи медпункт? Школі будуть дарувати комп’ютера. А для медпункта призначалася лише якась дрібниця. Проте у школі дах валиться, а на амбулаторії того року таки перекрили, бо менша площа. Можливо, як побачить той дах дірявий, то щось і дасть? Принаймні, пообіцяє. А «дати» вже можуть свої, районні начальники, за те що показав неподобство. Схоже, рішення невірне, та міняти вже пізно. Ще й біля медпункта ясен на хату Держилихи як впав, так і лежить. Чорти б його забрали — і вибори, і ясен, і все на світі…
Поява ескорту викликала трепет в рядах мешканців Дилова. Народ плескав у долоні, вітаючи високих гостей. У супроводі вірного Миколи, а також начальника обласного управління медицини, голова обладміністрації наближався до шкільних дверей, посміхаючись на всі боки. Добре, що звідти хоч не видно проваленого даху.
— Ну, не спи… — підштовхнув голова Ганну Романівну, яка востаннє припудрювала щоки, намагаючись не зачепити вій.
— Алінко, Алінко… — зашепотіла вона. — Три кроки вперед, як ми домовлялися, тримай миску і починай читати, тільки виразно!
Та дівчина встигла зробити лише один крок. Не знати звідки несподівано виринув Дмитрик. Штани на ньому ледве сягали шкарпеток, піджак обтягував груди, а рожева у горохи краватка звисала нижче криво застібнутої ширинки. В полив’яній мисці нагромаджувалися пиріжки, за якими досі плакали кури баби Микитівни. Від несподіванки всі завмерли. Можновладець з подивом вирячився на дрес-код представника місцевої спільноти, а хлопець сміливо підійшов і промовив, щиро посміхаючись:
— Шановний олігарху з області! Вітаємо у нашому селі і дуже раді, що ви приїхали! І з’їжте, будь ласка, пиріжка, бо їх спекли для вас.
Поважним гостям нічого не залишалося, як силувано засміятися і поплескати у долоні. Першою отямилася вчителька і, проштовхавшись через натовп, намірилася схопити це диво і відтягти куди подалі від гріха. Та було пізно. Нахиливишись, слуга народу взяв Дмитрика за лікоть і погладивши по голові, запитав:
— Як тебе звати, хлопчику?
— Дмитро, — відповів той і додав: Масула. Беріть!
Це було справою честі. Взявши двома пальцями пиріжок, ніяково посміхаючись, Моцур відкусив з усієї сили, мало не поламавши зуби. У роті після триденного перепою пересохло і прожувати шмат виявилося важко. «Вони що — дебіли?» — майнула думка, коли він здивовано розглядав кулінарний витвір Микитівни. На нижній стороні пиріжка пристало щось чорне, і він почав роздивлятися його пильніше. На свою біду новий голова обладміністрації не був паном з панів, а тому добре знав, що воно таке. На пирогу, який вже з тиждень лежав бозна де, пристала звичайна мишачка, яких повно у кожній сільській хаті…