— Що це?
— Ремонт, — відповів лікар. — Ти ж бачив, коли ми сюди йшли, що поверх добудовують. Скоро шоста година, і робітники підуть. Тоді буде тихо.
Він пояснював усе безбарвним голосом, з характерним старечим тремтінням, і пацієнт поступово заспокоювався. Проте сам лікар виглядав стурбованим. ак, ніби й справді відчував, що уночі, коли всі поснуть, може завітати Бурбура.
Вадим уже збирався додому, коли у двері ординаторської тихенько постукали. Увійшов Труш, з підозрою озираючись по кутах.
— Що там? — запитав Лужний. — Знову з мамою проблеми?
— Та ні, — нерішуче посміхнувся той. — Але знову родина… Дядько. Навіть і нерідний, але… одне слово, маю попіклуватися.
— Будь ласка, — розвів руками Вадим. — Ви його привезли?
— Та ні, ще тільки збираюся. Але хотів би попросити вас покласти на лікування до вашого відділення, як тільки привезу.
— Хіба ж ми кому відмовляли? — здивувався Лужний. — А що у нього? Від чого лікуватимемо?
— Знайдемо, — ухильно відповів інженер.
— Стоп, що це означає? — обурився Вадим. — На липовий лікарняний натякаєте?
— Який лікарняний? — засміявся Труш. — Дідові сто років! У такому віці болячок шукати не треба, самі знаходяться.
— Як сто? — остовпів Лужний. — Ви серйозно?
— Ні, жартую. Якщо бути точним, то сто чотири.
— Оце так… — почухав голову Вадим. — А все-таки, що його турбує? Може, краще до терапії?
— Ні! — замахав руками Труш. — Я вас знаю, тому й прошу. А діда особливо нічого й не турбує. Заслаб просто, кістки болять, суглоби. То покладете?
— Обов'язково, — завірив його Вадим.
Труш пішов задоволений, а одразу після нього з’явився Щерба.
— Ти можеш собі уявити, — поділівся Вадим. — Інженер наш приходив про діда домовлятися. Сто чотири роки!
— Немає у Труша ніякого діда, — заявив Андрій.
— Так щойно ж просив…
— Кажу тобі — немає. Я точно знаю, — повторив той.
— Ну, не діда, дядька.
— І дядька немає. Стоп…
Андрій надовго замислився.
— Ну, давай, — підганяв Лужний.
— Гм… — Щерба загадково посміхнувся і нарешті видав: — А що як це він?
— Він — то хто?
— Колісник старий. Архітектор. Автор первинного проекту нашої лікарні.
— Ти що, мариш? В Америці Колісник. Сам же казав. Це ти так довго думав, щоб таке видати?
— Ні. Зразу збагнув, та роки його рахував. І ти знаєш, ніби так і виходить.
— Але навіщо йому сюди летіти? Хіба у літаку померти! Він що, дурний?
— Ну, не треба так категорично, — заперечив Щерба. — По-перше у цьому віці давно вже час бути дурним. По-друге, сенс у такій подорожі є, принаймні, для Труша. Проектна документація втрачена. Припустімо, у ній якась підказка.
— Яка підказка? — не зрозумів Лужний. — Про що ти?
— Про скарби, про що ж іще? — розсердився Андрій.
— Ти серйозно? Я гадав, ці казки для Цекала з Хижняком, — тільки й промовив той у відповідь.
— А ти, я бачу, другий Костогриз. Куди серйозніше? Десь воно є, усі знають. А де ще може бути підказка, якщо папери втрачені? У голові старого. Якщо він проектував, керував будівництвом, то міг напоротися на щось, а вивезти не встиг.
— А у сто чотири роки навіщо воно йому? — усерйоз здивувався Вадим.
— Як сказати. Людина, яка володіє скарбом, намагається його реалізувати, перевести в якісь реальні блага. Людина, яка не володіє, але знає, де він лежить, намагається передати його у спадок. У старого Колісника немає більше нікого. Лише Труш. То чого зводити такі припущення у ранг неможливого?
Тепер вже замислився Вадим.
— Давай так, — запропонував Щерба. — Якщо привезе — госпіталізуй його. Знадобиться терапевт — закличемо на консультацію, хай лікування призначить, а де уколи робити — один чорт. А ми за той час розберемося, він чи не він. І невідомо ще, кому старий швидше підкаже — дурному Трушеві чи нам з тобою.
У будь-якій тривалій справі колись настає переламний момент. Саме так і сталося цього дня. Коли Ольга, спираючись однією рукою на плече Вересюка, а іншою на милицю, перескочила поріг Журбенкової квартири, там уже сиділи Хижняк і Цекало. Приємний аромат трав’яного чаю витав у повітрі і, всадовивши нових гостей, господар наповнив чашки. Прибулі пили, вимушено посміхаючись. Говорили ні про що, знаючи про справжню причину зустрічі.