Щерба, ввалившись до кімнати, одразу спростував тезу, що у Журбенка нікому не бракує місця. Усі заходились ущільнюватися, щоб вивільнити простір для нового гостя, а той лише зиркав на них з підозрою — надто ж на свою пацієнтку.
— Андрію Івановичу, — зрештою не витримала Ольга. — Я розумію, що лікарі не вітають панібратства з хворими, але ви вже пробачте, так склалася ситуація.
— Якщо подивитися на Вересюка, то такий висновок не напрошується, — парирував той. — Та й на хвору ви не надто схожі.
— Дякую за комплімент, — мило посміхнулася вона.
— Налийте і мені того пахучого чайку, як міцніше нічого не запасли, — змінив тему Щерба. — Знав би — сам приніс.
— Для міцнішого ще не час, Андрію Івановичу, — заперечив господар.
Останнім прийшов Вадим. Він здивовано обвів поглядом товариство та сухо привітався.
— Ну ось тепер, здається, усі, — промовив Журбенко. — Шановні колеги, сподіваюсь, що навіть зараз маю право на таке звертання. Я запросив вас, щоб запропонувати те, що за даних обставин є логічним. Так вже склалося, що у стінах нашого шпиталю відбувається щось незвичайне. Можливо, у цьому й справді винні духи наших попередників, що за твердженням декого, блукають у підвалах.
Вадим ніяково гмукнув. Усі ж інші мовчали, намагаючись здогадатися, куди той хилить. Журбенко продовжував:
— Без перебільшення можна заявити, що люди нашого фаху звикли днювати й ночувати у стінах, де працюють. Останнім часом у нашому закладі стало неспокійно, у чому значною мірою винні двоє моїх молодих друзів Роман та Ігор. Саме вони віднайшли в собі натхнення для пошуків сліду, що тягнеться з глибини століть. І їхні надбання у цій справі з-поміж присутніх найвагоміші. Тому зрозуміло, що це питання я обговорив насамперед із ними. І отримав згоду. А отже тепер пропоную всім, хто тут зібрався, об’єднати зусилля.
На якийсь час запала мовчанка, а потім Щерба обережно спитав:
— Зусилля у чому, пробачте?
— Поясню, — перейшов до конкретики Журбенко. — Наскільки мені відомо, пошуками тією чи тією мірою займаються усі. І ви також, Андрію Івановичу, як я чув. Навіть, розповідають, руку при цьому вивихнули. Зараз у вас у відділенні лежить хворий, причетний до цього більше, аніж усі ми разом узяті. І ви з Вадимом Борисовичем опікуєтеся ним, що не виключає вашого бажання здобути цінну інформацію та скористатися нею.
— Звідки вам знати, чого ми бажаємо? — обурився Андрій.
— Я, звісно, не знаю, але припускаю, — уточнив Журбенко. Але, якщо ви сподіваєтеся, що столітній старець заведе вас до одного з підвалів і вкаже, де скарб, — це, пробачте, по-дитячому. Щоб скористатися інформацією, отриманою від нього, ще багато що треба. Володимир Васильович, наприклад, взагалі, якщо йому вірити, ніколи серйозно не ставився до цих питань.
— Вірити психіатру — остання справа, — зауважив Щерба.
— Чого це раптом? Я вірю, — вставила Ольга..
— Про вас взагалі не йдеться, — відмахнувся Андрій. — До журналістів довіра ще менша.
— Як сказати, — не погодився господар. — Завдяки пані Ользі Володимир Васильович зрозумів, що до цього питання слід ставитися серйозно, а ми з хлопцями отримали по-справжньому цінні дані для продовження досліджень. Отже, я веду до того, що кожен з присутніх має власні надбання та потенціал, проте результату не досяг. Зрозумійте, Андрію Івановичу, незважаючи на відомий стереотип, що скарби належить шукати у цілковитій таємниці, кожен окремо може досягти значно меншого результату, аніж усі разом. Хлопці можуть підтвердити, що навряд чи зуміли б стільки зробити без моєї допомоги. Тому кожен з вас має подумати над тим, як краще. Ви, Вадиме Борисовичу, гадаю, не будете заперечувати, що воліли б знайти не лише монастирські скарби. Гадаю, насамперед ви шукаєте дещо інше, тому задля цього сюди й приїхали. І у вас, Андрію Івановичу, також є деякі особисті проблеми, зв'язок яких із шпиталем очевидний. І у пані Ольги. І весь колектив останнім часом зазнав різних неприємних подій, що одна за одною відбуваються у стінах шпиталю. І що далі, то більше я впевнений в тому, що усе це зав’язано навколо тієї самої проблеми.
— Ну, у глобальному розумінні — «жовтий диявол» завжди є першопричиною, — розвів руками Щерба. — Хоча Вересюк з Фрейдом вважають інакше…
— Фрейд помилявся, — не змигнувши оком, заявив Вересюк. — Він не був українцем. Тому й стверджував, що все на світі походить від лібідо. Нами ж все-таки керує насамперед «жовтий диявол».
— Ну, якщо вже навіть Володимир Васильович почав Фрейда виправляти, то або він встиг набратися цього від Фабіровського, або ж воно насправді так, — засміявся Журбенко. — Ми дійсно, немов ті польові миші, все життя шукаємо, де б яку зернинку вхопити, — і до нори. Втім, нічого поганого у цьому немає, якщо не порушувати деяких принципів. То ж давайте поступово переходити від загального до конкретного. Маю намір довести вам моє особисте бачення того, що тут відбувається. У 1938 році молодий архітектор Колісник береться за добудову монастиря, у якому за сприяння князя Потоцького мають створити лікарню для бідних. Це історичний факт. За два роки приходить радянська влада, у монастирських підземеллях починаються розкопки. Колісник та Потоцький, переслідувані НКВС, емігрують до Сполучених Штатів, а пошуки потаємної каплиці припиняються через Другу світову війну. Це також усім відомі факти.