Зробивши паузу, Журбенко обвів поглядом присутніх. Навіть в очах Щерби тепер читався неабиякий інтерес.
— Лікарню добудували у 1952 році, а складена під час будівництва архітектурна проектна документація зникла після 1989 року. Саме у вісімдесят дев’ятому проводилася ще одна добудова, і на той час радянські архітектурні документи від 1952 року ще були на місці. Тепер, коли про них згадали під час розмінування, то не знайшли ніде, хоча існувало кілька примірників. Планів же довоєнних, за якими вів будівництво Колісник, узагалі ніхто й ніколи не бачив. Ось факти, на які ми спиратимемось. А от далі вже підуть припущення, наскільки логічні — оцінювати вам.
Зібравшись із духом, він продовжив:
— Усім нам відомий покійний голова міськради Замрига до свого обрання на посаду керував районною архітектурою. У 1989 році, коли почали добудову хірургічного корпусу, саме він цим займався. Після того, як розвалився Союз, Замрига, приватизувавши усіма правдами й неправдами Нижньороздольський міськагробуд, став власником будівельної фірми, я довідувався. Саме з цією фірмою й уклала угоду районна адміністрація на проведення будівельних робіт у лікарні. Це означало для Замриги необмежене поле діяльності у пошуках скарбів. Якщо ж згадати про наявність старих проектних планів, яких окрім Замриги не мав більше ніхто…
— Глибоко ж ви копнули, — зауважив Щерба.
— Буде глибше, — пообіцяв Журбенко. — Гадаю, певних успіхів наш покійний мер все-таки досяг. Про це свідчить зникнення одразу по завершенні робіт архітектурних проектів 1952 року. Але з якоїсь причини Замрига не міг скористатися знахідкою, то ж забрати скарби, швидше за все, йому не вдалося. Про причину можна лише здогадуватися, проте для нього було важливо залишати за собою вплив на лікарню.
— Складно, але поки що логічно, — знову перервав господаря Щерба.
— Пам’ятаєте, якою несподіванкою стало для нас призначення Костогриза на посаду головлікаря? — запитав Журбенко. — Усі казали тоді, що вони з новим мером друзі дитинства і так далі. Ну, друзі-не-друзі, а знайомі були справді з давніх давен. Того й посприяв Замрига його призначенню, щоб мати свого головлікаря. Тільки потім щось пішло не так — постійно гризлися. У Замриги ж лікарня увесь час була наче кістка у горлі.
— Пиріжок… — обережно підказав Хижняк.
— Пиріжок у Моцура, — не згодився господар. — У Замриги — кістка. Не знайшли вони тоді спільної мови. Чому, ви гадаєте, Костогриз скаженіє, коли розмова про скарби заходить? Це ж патологічна реакція, хіба ні, Володимире Васильовичу? Костогриз роздерти готовий того, хто бодай натяк дозволить собі на цю тему.
— Гадаю, тут одне єдине пояснення, — зосереджено промовив Вересюк. — Костогриз дізнався про потаємну каплицю зі скарбами і тепер береже, переживає, щоб ніхто більше не знайшов. Того й переслідує кожного за саму лишень думку.
— Цілком можливо, — ствердно кивнув Журбенко. — Але може бути інше пояснення. Костогриз може справді не вірити у такі речі, а Замрига так його допік цією темою, що головлікар наш тепер на кожного кидається. Щось йому пропонував Замрига, не виключено, розповівши про багатства. Костогриз не згодився, і той розпочав проти нього цілеспрямовану кампанію. І усі негаразди — і «вікна», і «холера», й усе інше є її складовими. Але подальші події свідчать про те, що до таємниці має причетність якась третя сторона. Вочевидь, готуючи доступ до потаємної каплиці, Замрига зрозумів, що сам не впорається, і знайшов спільників, а вони, отримавши достатньо інформації, вирішили його позбутися. Тому мер наш так перелякався, що відправивши дружину на курорт, сам сховався у лікарні, а коли зрозумів, що його викрили, дістав інфаркт.
— Струнка теорія, — подав голос Лужний, який досі мовчав. — Але якщо все так, то чому після смерті Замриги неприємності Костогриза і лікарні не припинилися?