— Я ж і пояснюю — наголосив господар. — З’явилися нові люди. Вони хочуть того самого, що й покійний. І працюватимуть далі у тому ж напрямку, доки не досягнуть мети. Що незрозуміло? Ось…
Натиснувши якісь клавіші, Журбенко вивів на монітор зображення «міцубіші» та двох чоловіків.
— Ось вони. Можливо, ці люди — лиш інструмент у чиїхось руках, але вони встигли вже насолити майже усім тут присутнім. Це вас, Вадиме Борисовичу, вони надурили, залишивши ні з чим. Це вас, пані Ольго, вони найняли для компрометації лікарні, а потім, коли ви передумали, переслідували на нічній дорозі. Скажу більше — з неофіційних джерел я встановив, що їх розшукує слідчий прокуратури Валігура. Причина цього, швидше за все, його дружба з нашим головним. Гадаю, саме з подачі Костогриза ці двоє потрапили у поле зору слідчого.
Запанувала мовчанка. Вадим і Щерба багатозначно перезирнулися.
— Юрію Васильовичу, ви не будете заперечувати, якщо ми з Андрієм вийдемо на кілька слів? — запитав Лужний.
— Звичайно, — розвів руками Журбенко.
Вийшовши надвір, вони закурили.
— Це справді ті, що «нагріли» мене на виїзді за кордон, — затягуючись, промовив Лужний. — Я упізнав. Гадаю, це кореша твоєї Жанни. І вони зараз десь поблизу.
— І що?
Щерба виглядав знервованим і важко дихав.
— Думай сам. Вони мають конкретні плани, пов’язані з нашим містом, і нікуди звідси не подінуться.
— Це я зрозумів, — похмуро відповів Андрій, відкидаючи недопалок.
— А якщо зрозумів, нам варто погоджуватися. Разом боротися легше. Біс із ними — тими скарбами, яких, швидше за все, не існує. Питання в іншому. У тебе є жінка, яка тобі небайдужа. У мене свої проблеми. Їх легше вирішувати разом з усіма.
— Ходімо, — наче не почувши, промовив Андрій. — Послухаємо, що далі.
Їх чекали. Всі запитально на них дивилися, тому Вадим промовив, звертаючись до Журбенка:
— Ми з’ясували між собою те, що хотіли. Що далі?
— Далі я стверджую, що ці двоє — представники третьої сторони, яка нікуди не зникла зі смертю Замриги, і яка створює проблеми кожному з нас і усім разом. І якщо хтось вважає, що може вирішувати власні проблеми відокремлено від колективу, — глибоко помиляється. А тому ще раз пропоную об’єднатися і діяти узгоджено та чесно по відношенню одне до одного. На випадок згоди усіх присутніх, можу взяти на себе функції координаційного центру. Власне, на щось більше у такому стані я не здатний.
— Усі ці висновки — наче вилами по воді… — скривився Щерба. — Ти, Юрію Васильовичу, розумна людина. Але і я можу не лише гайки крутити. Оці двоє — спільники покійного Замриги і будь-що бажають витягти з наших підвалів неіснуючі скарби.
Акцент на слові «неіснуючі» був поставлений з неабияким сарказмом, проте Журбенко лише кивнув головою. Щерба продовжив:
— Ці самі люди свого часу наробили шкоди Вадимові Борисовичу, який жив на той час хтозна де і ні сном ні духом про нашу лікарню з її проблемами не знав. І клопіт Вадима, пов’язаний з ними, почався ще там і тоді. І ось тепер він знову стикається з ними вже як представник нашого колективу… Ви хочете, щоб я повірив у такі співпадіння? Це неможливо. Країна велика, народу у ній багато, тому імовірність такого збігу реально мізерна. Тому усі твої висновки, Юрію Васильовичу, гадаю, просто висмоктані з пальця і підтасовані.
Журбенко думав недовго, хоча й не пропустив зауваження Щерби повз вуха.
— Розумію, куди ти хилиш. І зауваження твоє справді мало б сенс. Але… Гадаю, немає ніякого фантастичного збігу. Просто повинна існувати якась ланка, котра пов’язує одне з іншим. Однак ми її ще не відкрили.
Запанувала тиша.
— Я не належу до вашого колективу, але на пропозицію пристаю першою, — не вагаючись, промовила Ольга.
— Ну, ми з Ігорем давно з вами співпрацюємо, — сказав Хижняк. — Тому і далі продовжуватимемо.
— Я теж згодний, — присуваючись ближче до Ольги, повідомив Вересюк.
Тепер усі дивилися на Вадима і Щербу, чекаючи відповіді.
— Я погоджуюсь, — сказав Лужний.
— А мені куди тепер подітися? — Щерба, рознервувавшись, зірвався з місця. — Я завжди був з усіма, але… Якщо ми маємо на меті насамперед не нашкодити одне одному, а потім вже дбати про сумнівні багатства, то слід подумати.
— У мене відчуття, що думати вже ніколи, — зауважив Журбенко. — Механізм запущений і набирає обертів. Нам слід згуртуватися і триматися напоготові, аби не бути перемеленими поодинці, адже справа вже не тільки у скарбах. Давайте таки налиємо по келишку. Маю враження, що незважаючи ні на що, ми все ж досягли згоди.