Старий виглядав без перебільшення екзотично. Худі кістляві руки, зморшкувата шкіра і охайна доглянута борідка клином на чисто виголеному обличчі. Навіть той, хто жодного разу не був закордоном, міг з упевненістю сказати — дід звідти. Наші люди навіть у сімдесят виглядають інакше. На руках жодного мозоля, доглянуті нігті і благородний тремор. Голова старого дрібно погойдувалася з боку в бік. Воно й не дивно — дожити до такого віку не кожному випадає.
Коли ж він промовив кілька слів своїм рипучим голосом, усе одразу стало на місця. На історії хвороби, оформленій у приймальному відділенні, стояла адреса Труша і прізвище пацієнта Гайовий. Та, власне, перепитувати ніхто й нічого не збирався.
Його поклали до окремої палати, зробили кардіограму, зібрали консиліум і за годину закордонний гість вже отримував належне лікування. Власне, особливих болячок так і не знайшлося, адже атеросклероз та покручені суглоби бувають і в більш ранньому віці.
Труш днював і ночував біля старого, виносив судно, перестилав ліжко, догоджав медсестрам, не залишаючи його ані на мить. Другого ж дня, посадивши пацієнта на крісло-каталку, інженер повіз його по території навколо корпусів, сторожко роззираючись навсібіч, хоча людей, котрі б могли упізнати Колісника, вже, безперечно, не залишилося.
— Послухати б, про що вони розмовляють… — промовив Щерба, спостерігаючи за цією картиною у вікно.
— Нічого цікавого, можу тебе завірити, — похитав головою Вадим. — Якщо це справді він, то востаннє бачив оце все вісімдесят років тому. Тепер усе навколо змінилося, а у нього ще й маразм на додачу. Без толку ці намагання. Сидів би в своїй Америці. Тепер Труш його тут заїздить до смерті.
Прогулянки ставали регулярними. Інженер возив родича коридорами і навіть водив по сходах туди, куди не сягав візок. Старий дрібно трусив колінами, роздивляючись по стінах, і час від часу водив рукою та щось показував пальцем. Судячи з того, що наступного дня усе починалося знову, а Труш ставав дедалі похмурішим, результат цих досліджень залишався нульовий.
Занепокоєння, що виникло в колективі з перших днів перебування незвичайного пацієнта, помалу влягалося. За ним і далі спостерігали, проте ніхто ні на що вже не сподівався.
Раптовий дзвінок збудив Лужного серед ночі.
— Женю, я ж не ургентний сьогодні, — спросоння пробурмотів лікар.
— Знаю, Вадиме Борисовичу, — вибачалася та. — Але ж ви казали дзвонити, якби що зі старим.
— А що з ним?
— Зник, — промовила вона. — Увесь час був тут, разом із Трушем. А у восьмій палаті Крашинська — ви ж знаєте, яка вона… То голова болить, то десь свербить — не догодиш. А тут її справді трусити почало. Я дімедрол з преднізолоном ввела і хвилин двадцять була біля неї, весь час тиск міряла. Потім усе вляглося, я на ніч глянула по палатах, а їх обох немає.
— Може надвір вийшли? — припустив Лужний.
— Уночі?!
— Ну то й що, старий дивний, а Труш догоджає.
— Так немає ніде, — вигукнула Женя. — Ми усю територію оббігали.
— Може додому забрав?
— На чому? — заперечила медсестра. — Машина Труша стоїть під корпусом.
— Зараз буду.
Сон випарувався. Вадим насилу потрапляв ногами у штани. Напряму йти було недалеко і за п’ять хвилин він, захеканий, вже заходив до відділення.
— Досі немає, Вадиме Борисовичу…
— Стійте у відділенні і дивіться, звідки з’являться. Тільки не проморгайте.
Вже на виході він зіткнувся з Хижняком.
— Глянь унизу, двері посмикай, тільки обережно. Я на дворі дивитимусь.
— Зараз ще Ігор підгребе… — і Роман майнув у двері.
Ситуація прояснилася упродовж десяти хвилин. Вивівши старого, Труш обережно зачинив двері підвалу і, не звернувши уваги на докірливий погляд Жені, яка визирнула з сестринської, зник у палаті. А ще за двадцять хвилин турботливий небіж завів машину й від’їхав у невідомому напрямку.
— Треба було б їхати за ним! — крутився дзиґою Хижняк. — А я ж без машини.
— Ну, поїхав додому. Спати ж колись мусить людина? — заперечив Лужний.
— Однаково я збігаю туди. Принаймні знатиму, що він вдома. Інакше до ранку сам не засну.
Та бити ноги не довелося. На в’їзді промайнуло світло фар і з авта показався Щерба. Його й відрядили стежити, після чого усі троє, включаючи щойно прибулого Цекала, спустилися до підвального поверху.
— І що ми тут побачимо? — не зрозумів Ігор. — Такий самий поверх, як наш, тільки на ніч зачиняється. Ну, має загального ключа Труш, і що далі? Усе ж зачинено. Фізкабінет, лабораторія, ЛФК… Походили й пішли нагору.