Злощасне ліжко розглядали утрьох, так, наче по ньому справді можна було щось з’ясувати.
— Отут і поклали, — вказав рукою Дольний. — А швидше, сам ліг. Сварився, просив дати спокій.
— І тут перебував увесь час? — запитав Валігура.
— Звичайно.
— І ніхто його не відвідував?
— Гарантія!
— Але ж усі спали — самі кажете.
— О ні! — заперечив Дольний. — Сплять вони чутливо. А двері риплять — послухайте! Та й вхідні на ключ зачиняємо. А коли він по телефону балакав — усі чули. І коли хропів.
Валігура замислено розглядав ліжко з надряпаним на спинці написом «Іван».
— Що це?
— Оце? Швидше за все, хтось після виходу з алкогольної коми нашкрябав.
— Упевнені? — засумнівався той. — А Замрига не міг?
— Цьому автографу рік, не менше, — запевнив Дольний.
Не приховуючи розчарування, слідчий вийшов з палати, а Костогриз кивнув дівчатам:
— Зафарбувати! Негайно! Сором який…
Вона увійшла до кабінету, опустивши голову і дивлячись перед собою.
— Чого прийшли? — запитав Гайда, коли жінка присіла на краєчок стільчика.
— Я… цей… хочу лікарняний.
— Який лікарняний? — не зрозумів завідувач.
— Ну… брат у вас лежав. Помер тиждень тому. Він працював. Йому лікарняний належить за ті дні. Казали, що як принесу, то нарахують гроші…
У шефа буквально відібрало мову. Хижняк з Цекалом з’явилися одразу після його дзвінка і мовчки витріщилися на жінку.
— Кажете, нарахують… — промовив завідувач, вражено дивлячись на неї. — А чому ви на нас не дивитеся? Гляньте мені в очі, будь ласка!
Та вона навіть не ворухнулась.
— Навіщо ви написали на нас скаргу?
— Яку скаргу? Нічого я не писала, — збиваючись, швидко відповіла вона.
— Як не писали? А це що? Ваш підпис стоїть. Ви підписували оцей документ? — Гайда підсунув їй ксерокопію.
— Та щось давали у міліції розписуватись, казали, що так треба…
— А ви що, не читаєте папери, які підписуєте? — здивувався завідувач. — Тут написано, що ми вашого брата не хотіли лікувати і тому він помер.
— Та я не писала такого, — забурмотіла жінка. — Те, що давали, я підписувала. Не маю до вас претензій. Дайте мені лікарняний за брата.
— Зрозуміло, — приречено промовив Гайда. — Усе, як у нас заведено. Ви хоч розумієте, що відбувається? Ви роками дивилися, як ваш син перетворюється з людини на худобу, і нічого не робили. Тому він і зарізав вашого брата, якого люди, котрі тут сидять, рятували до останнього, і вдень, і вночі. І тепер ви їх звинувачуєте. Щоб їх скарали замість нього і вас. Ви що, взагалі не маєте жодних моральних принципів? Мабуть, ще й до церкви ходите!
— Що ви таке питаєте, Прокоповичу… — сумно промовив Хижняк, коли жінка вийшла. — Немає у неї ніяких принципів. Вона нещасна, як і півкраїни людей, у яких лише одна домінанта — виживання. От і робить усе можливе. І стоятиме до кінця, будьте впевнені. Вона згодна, щоб увесь шпиталь наш разом із пацієнтами і персоналом завалився, аби тільки син не сів.
Телефон дав про себе знати просто посеред вулиці, по якій із ревінням пролітали машини. Прислухаючись, Вадим затулив рукою інше вухо.
— Так, Олено Валеріївно! Слухаю! Звісно, чекаю. Навіть так? Звичайно, записую. Секунду… Ого… Далекувато…
Швидко занотовуючи в записнику, повторював за нею назви міста і вулиць.
— Ну, ви чарівниця. Знаю, дива техніки… Що? Звичайно, розумію. Я вас не підставлю, не переживайте. Отже, щойно опинюся там, одразу вас наберу. Дуже дякую! Відтепер я ваш боржник.
Він ніби відчув у тілі нову енергію та силу. Справді, ніколи не слід впадати у відчай і завжди треба боротися до кінця. За п’ять хвилин він вже був у маршрутці, що їхала у напрямку залізничного вокзалу.
Атмосфера в кабінеті слідчого прокуратури була напруженою.
— Звичайно, ми приймемо від вас цю заяву, — розвів руками Валігура. — І вестимемо слідство з усією серйозністю. Але я сьогодні запросив вас для того, щоб отримати ваші свідчення. Віро Василівно, у нас є підстави підозрювати, що ваш покійний чоловік мав серйозні неприємності. Такі, що могли…
— І ви тієї ж! — люто перебила вона. — У мого чоловіка була одна неприємність — погане медичне обслуговування. Вона й виявилася фатальною. І я хочу, щоб винних було покарано.
— Розумію вас, — не здавався слідчий. — Але у мене є свідчення головного лікаря про те, що ваш чоловік був госпіталізований фіктивно на власне прохання, аби уникнути якихось неприємностей, він не уточнив яких. Ба більше — ваш чоловік зчиняв тиск на головного лікаря у цьому відношенні. А персонал відділення реанімації стверджує, що він відмовлявся від лікування.