— Давайте тут, — попросила Ольга. — Ми вас надовго не затримаємо.
— Як скажете…
— То ви брали участь у будівництві на території лікарні у дев’яностому році? — почав з найголовнішого психіатр.
— Було діло, — посміхнувся той. — Від самого початку. Але не до кінця.
— А чому так? — запитала Ольга.
— Знаєте, часи такі були. Зарплати ніде не платили. А це було приватне підприємство. Щойно тільки відкрилося. Ну і багато обіцяли на початках, а згодом…
— Це ж Замрига покійний там керував? — поступово Вересюк спрямовував розмову у потрібне русло.
— Він самий… — Пересій згадував мера без особливого захоплення. — Хитрий лис, конкретний. І так і сяк крутив. Якісь копійки заплатить, а далі знову — як не одне, то інше. Ну і багато хто почав розбігатися. Я один з небагатьох майже до кінця протримався.
Вони терпляче слухали розповідь будівельника на пенсії, ставлячи запитання і не отримуючи того, на що сподівалися. Коли ж справа торкнулася теми скарбів, той лише засміявся.
— Були серед нас такі, хто справді в це вірив. Замрига й сам кругом носа пхав, дивився. А ближче до середини будівництва двох ханиг найняв. Не наших, не роздольських. Одного бригадиром, іншого я навіть не знаю ким. Будівельники, щоправда, з них такі, як з мене дохтор. Ні хріна не робили. І увесь час із ним про щось секретничали. То він їх за собою водить, то вони його. Подейкували навіть, що вони в нього живуть.
— А гляньте-но сюди, — попросила Ольга, вмикаючи ноутбук. — Чи це не вони часом? Не упізнаєте?
— О… — зрадів пенсіонер. — Вони. Тільки тоді молодші були. Та й вдягалися простіше. Гляди які… А це що — агрегат їхній?
Пересій тицьнув пальцем у фото джипа.
— Ні, це так просто, — поквапився заперечити Вересюк. — То ви кажете, швидше за все, вони були його добрими приятелями?
— Чи добрими — не знаю, — із сумнівом похитав головою пенсіонер. — Але не так як ми. З нами ні покурити, ні сто грам, ні просто посидіти. Окремо трималися, і Замрига якось ніби незручно з ними почувався. А одного разу з тих двох заїжджих залишився тільки один. І тоді раптом несподівано менти приїхали і його пов’язали. Цілу добу тримали. Та зранку вже на роботі був. Шеф так переживав за нього — до відділку їздив, нас взагалі одразу відпустив усіх і навіть робочий день зарахував.
Вересюк з Ольгою перезирнулися. Усе мало-помалу ставало на місця.
— Ти зрозумів? — вигукнула вона, коли машина рушила з місця. — Замрига міг сам це підлаштувати. Ну мають право у нас людину на двадцять чотири години затримати до з’ясування. Наприклад, паспорт у нього попер і настукав анонімно. Ті приїхали, а він без паспорта. Або ще як…
— Цілком реально, — погодився Вересюк.
— А сам тим часом перевіряв місце. Не дарма ж він робітників у той день відпустив? Тоді Журбенко правий у своїх припущеннях.
— Усе можливо. Часу, щоб все винести, забракло. Та й дістатися до каплиці, напевно, було не так просто. Слухай, щось на мене Щерба почав косо дивитися. Часом не від ревнощів?
Ольга сміялася довго і весело.
— Зрозумів, — вивертаючи кермо у протилежний від лікарні бік, полегшено зітхнув Вересюк. — Тоді я можу цілком безпечно запросити тебе у гості.
— Ну, якщо мама не злякається цієї конструкції.
— А моя мама клінічну смерть пережила. Давно, коли я був ще малий. Кажуть, після цього люди вже нічого не бояться.
Вона лише стиснула його руку і притулилася до плеча.
Друзі сиділи в ординаторській і тихо перемовлялися.
— Все, ми тут більше нічого не зробимо, — переконано заявив Цекало. — Нам потрібна карта.
— Карта — в «Острові скарбів», — поправив Хижняк. — В нашому випадку — архітектурна документація.
— Байдуже. Для нас це — карта.
— Як сказати, — не погоджувався Роман. — На карті місце схову позначається конкретно. А нам ще належить здогадатися. І невідомо, чи взагалі воно існує. Мені, власне кажучи, це все набридло. І Лідка вже сердиться. А може правий Костогриз, і час вже закінчувати фігнею страждати?
— Так би й казав, — образився Ігор.
— Ну добре, проїхали. Що ти пропонуєш?
— Я… — пожвавився Цекало. — Я так скажу — до тих примірників, які в архітектурі зберігалися, нам не дістатися. Єдиний шанс — папери, що лежали в шпитальному архіві. Взяти їх міг лише Рябокінь. Ти згодний?
— Можливо… — відповів Роман.
— Треба їх віднайти. Давай мислити логічно. Через них прокуратура кругом риє. Чи триматиме їх Рябокінь у себе вдома?
— Навряд чи, — засумнівався Хижняк. — Хіба б зовсім дурний був.
— От і я кажу — сховав у місці, яке юридично йому не належить, щоб не звинуватили у крадіжці. Тільки б дізнатися де. Як це зробити? Якби які круті хлопці «наїхали» — він би показав.