— Ви жартуєте? — не повірив Лужний. — Це все кримінальні злочини, які мають розслідуватися поліцією і прокуратурою.
— А вони і розслідують, — запевнив Костогриз. — Та тільки безуспішно. А ви людина розумна, тим більше, тут працюєте. Я попрошу Валігуру, щоб дозволив вам над цим попрацювати. Що скажете?
— Не знаю, — засумнівався Вадим. — Я ж не фахівець. Та й у відділенні роботу треба виконувати.
— А роботи ніхто з вас не знімає, — розвів руками головлікар. — Я мав на увазі, щоб ви зайнялися розслідуванням на дозвіллі. Подумайте.
У Вадима в кишені завібрував телефон, та головний не йшов, чекаючи відповіді.
— Подумаю, — пообіцяв Лужний, мимохіть зазираючи на дисплей телефона, що ніяк не вгавав. — Обов'язково. А що з нашим зловмисником тепер буде?
— А що з нього візьмеш? — промовив Костогриз. — Я йому «мізки» добре промив, більше так не робитиме. Якщо просто вигнати, буде тинятися по підворіттях, почне спиватися, взимку ще десь замерзне. А так він спокійний, роботящий, не агресивний. Та й потім… хто на таке місце піде — за копійки помиї носити? Кому воно потрібне? Сумно це все, Вадиме Борисовичу.
Номер, з якого йому часто дзвонили упродовж останніх трьох днів, уже не позначався в пам'яті телефона як «Алла», та з власної пам'яті Вадим його так і не стер.
— Справді сумно, — погодився він.
— І що далі? — розчаровано мовив Ігор, кинувши олівець на розгорнуті креслення, на яких у нижньому кутку кожної сторінки було засвідчено авторство Замриги. — Що тепер? У нас вже очі вилазять, а ніяких підказок не бачимо. Можемо лише втішатися, що Рябокінь кусає лікті, бо не знайшов на них позначки «бет. 500».
— Завтра кусатиме ще більше, бо не знайде самої проектної документації, — мляво посміхнувся Щерба.
— Нам з цього радості небагато, — пошкріб голову Лужний. — До того ж, тепер вже нас мають притягати за крадіжку документації, а не його.
— Ну, ми ж її не з архіва взяли, а у злодія, — зауважив Роман.
— Це не має значення, — похитав головою Журбенко. — Давайте так. Про папери нікому ні слова. І сховайте надійно в такому місці, яке ні з ким з вас не пов'язане. А взагалі…
— Що — взагалі? — одночасно вигукнули усі.
— Взагалі, я думаю… — Журбенко довго зважував, а потім сказав: Тільки не смійтеся. Варто показати це старому Колісникові. Але так, щоб не бачив Труш. Швидше за все, і це марно, проте хоч якийсь шанс…
— Дурниці, — махнув рукою Ігор. — Ви б його бачили, Юрію Васильовичу! Ледве ноги тягає і сечу не тримає. У нього ще двадцять років тому судини в голові позаростали й мізки атрофувалися. Хоча ми до його років взагалі не доживемо!
— Згодний, — погодився господар. — Але я раджу спробувати. Ви ж нічим не ризикуєте. Навіть якщо старий скаже про це Трушу, то й що? Боїтеся самі — нехай хтось покаже, кого Колісник не зможе потім упізнати. Он Вересюк, наприклад. Існує феномен, коли людина у глибокому маразмі взагалі нічого не кумекає, а професійні навички на рівні рефлексів сидять глибоко. Тож не гайте часу і зробіть це якнайшвидше.
Кількість неприйнятих дзвінків від Алли свідчила, що вона не полишить своїх спроб з ним поговорити, тож Вадим приречено вийняв телефон з кишені і вийшов на двір.
— Слухаю.
Голос, який ще не так давно викликав у його душі радісне тремтіння, тепер дедалі більше дратував.
— Привіт, — як ні в чому не бувало привіталася вона. — Як справи? Я вже кілька днів тобі телефоную.
— Завантажений на роботі, — сухо відповів Вадим. — Давай оперативно, без оцих твоїх… Кажи.
— Ну… давай, — розгубилася Алла. — Кажеш, тебе зараз тут немає?
— Так. Вже давно.
— І де?
— Нижній Роздол.
— Ого… навіть не уявлю собі де це. Я… знаєш, не належу до клубу ерудитів.
— Знаю, — згодився Вадим.
— Нормально, — здивувалася Алла. — Ти почав говорити зі мною відверто.
— Завжди був відвертим, — не згодився той. — Просто щадив твою психіку. А тепер…
— Ну, тепер… — махнула рукою вона. — Тепер моїй психіці взагалі нічого не страшно. Знаєш, чого я телефоную? Хочу зустрітися.
— Для чого? — не зрозумів Лужний. — Облиш цю ідею.
— Нам треба поговорити, — наполягала вона.
— По телефону кажи.
— Ні. Мені треба бачити тебе.
— Гаразд, давай по скайпу.
— Я розумію, тепер твоя черга знущатися, — здавалося, колишня подруга втратила здатність ображатися. — Але побачитись треба. Після цього обіцяю тебе не турбувати.
— Гаразд, — нарешті вимовив Лужний. — Скільки часу має тривати розмова?