— О, ти зовсім по-діловому, — здивувалася вона. — Ну… годину, дві.
— Тоді післязавтра приблизно о дванадцятій у будь-якому кафе біля вокзалу. Квиток матиму туди і назад. То ж вибери місце сама, у тебе для цього більше можливостей.
— Дякую тобі, — відповіла Алла.
Він зауважив, як кардинально змінилися її інтонації та манера вести розмову змінилися кардинально. Втім, відчуття, що почавши так зване нове життя, він далі ведеться на «фокуси» цієї жінки, гнітило. Їхати зовсім не хотілося.
Розділ Х
Була глибока ніч, коли Іван, підскочивши на ліжку, закричав. Світло у цій палаті не вимикалося ніколи і, звівшись на ноги, старий психіатр тремтливими руками намагався вдягнути окуляри.
— Іде! Він іде! — галасував пацієнт.
Обличчя хлопця було спотворене від жаху. Руки затремтіли, погляд метався по стінах. Місяць роботи з пацієнтом виявився марним.
— Що сталося? — допитувався лікар. — Звідки ти взяв? Ми ж говорили — у лікарні вночі працює персонал, хтось міг пройти повз двері.
— Ні… — хлопець весь трусився. — Він там! Він іде, я чую.
Палець пацієнта вказував на стіну, та він не наважувався торкнутися її.
— Іване, — розгнівався лікар, — геть розум втратив?! Там нічого немає. Стіна!
— За нею. Він там.
— Там аптека, вона також у підвалі, але вхід не звідси, а з вулиці. Ти бачив її, сходи йдуть донизу біля головних дверей корпусу. Товщина стін у підвалі не менше метра. Крізь них не можна нічого почути!
— Він іде! — твердив Іван.
— Добре, зараз послухаємо…
Вийнявши з потертого портфеля фонендоскоп, лікар вставив слухавки до вух і притулив мембрану до стіни. Очі його зреагували, і пацієнт це помітив.
— Я ж казав! Ви теж чуєте!
Старий і справді чув якийсь рух за стіною. Навіть можна було сказати — у стіні. Він довго стояв, притуливши інструмент до поверхні, і вслухався. Там монотонно шкребло по твердому каменю, а потім… щось посипалося. Видавалося, що пісок та дрібні уламки сипляться згори і падають на тверду поверхню. Чути було добре і, не довго думаючи, лікар відчинив двері й потяг хлопця за собою. Аптека працювала цілодобово, і коли вони увійшли, працівниця у повній тиші читала книжку. Попросивши її принести аміназин, Фабіровський притулив мембрану до стіни аптечного приміщення, за якою ще дві хвилини тому перебував сам. Звук шкреботіння був дещо іншим, а потім щось посипалося. Він ставав свідком неймовірного — між аптекою та ізолятором, де лише стіна, була якась порожнеча, і там щось рухалось. Здавалося, хтось свердлив згори діру, і вниз сипалося кришево. Він достеменно знав розташування будівель та приміщень у цьому монастирі, адже сприймав цю територію насамперед монастирем, а не лікарнею. Приміщення без дверей… Пацієнт притулився до стіни вухом поруч із фонендоскопом. Він також слухав.
— Так, ніби воно у нашій кімнаті? — несміливо припустив Іван, коли вони вийшли. — Але ж там нікого немає! Ви самі зачинили двері на ключ!
— Правильно, — погодився лікар. — Там справді нічого не відбувається. Зараз повернемось і ти переконаєшся.
— Тоді де воно?
— Подумай, для чого ж тобі голова? — запропонував старий.
— Між аптекою і нами є щось іще? Так виходить?
— Схоже, що так. А нагорі ще донедавна працювали будівельники. А тепер…
— А тепер прийшов Бурбура і хоче дістатися до нас! — вигукнув хлопець.
— Що ти, Йване, — з докором промовив лікар. — Для чого воно йому? Бурбура не вміє ходити крізь стіни. Яка йому користь з того, що влізе туди?
— А якщо вміє?
— Тоді б не свердлив діру. Тоді б і до потаємної кімнати крізь стіну проліз.
Аргументи подіяли, і хлопець знову заспокоївся. Вони повернулися на місце.
— Ти вже не боїшся? — запитав лікар.
— Ні, а що ми будемо робити?
— О, це надзвичайно цікаве питання. Я знаєш, що подумав, Йване? А якщо це та сама свята каплиця із білою глиною, яка рятує від усього? Ти ж пам'ятаєш, я тобі розповідав?
Хлопець ствердно кивнув.
— Ну, ось. Ми мусимо знайти туди шлях. Ось на цій висоті почнемо розбирати стіну. Я вже старий, не зможу. Ти робитимеш. До того ж, сам знаєш — до рятівної глини своїми руками треба дістатися. Завтра інструмент візьмемо, а шафу пересунемо, щоб діру затулити.
— А вона точно там є? — з надією запитав Іван.
— Гадаю, так. Десь же мусили ченці її заховати.
— І що, після цього справді Бурбура мене боятиметься?
— Обходитиме десятою дорогою, — завірив старий. — Але пам'ятай — про усе, що там побачиш — ніколи й нікому. Інакше він тебе знайде.