— Ніколи й нікому… — впевнено прошепотів хлопець.
Робочий день наближався до завершення, коли до палати номер один увійшов консиліум лікарів у повному складі. Бідолаха Труш на цей час поїхав додому спати, виснажений цілодобовим доглядом за родичем, а дружина, яка змінила його на посту, вийшла до магазину.
Поважний старець тихо лежав на ліжку, відчужено дивлячись у стелю, і ніяк не відреагував на появу такої кількості людей. Риси його худого зморшкуватого лиця загострилися, руки спокійно лежали уздовж тіла. Охайна борідка надавала шляхетності старечому обличчю.
— Казимире Львовичу, — звернувся до нього Лужний. — Як ви почуваєтесь?
Лиш тепер старий повернув голову, розсіяно пройшовся поглядом по лікарях, і промовив уривчасто:
— У моєму віці добре себе не почувають.
— Щось вам болить?
— Ні…
— Може, маєте якісь побажання? Чогось хочете?
Тепер пауза виявилася довшою, а потім старий відповів:
— Так. Померти. Більше нічого. Я на своїй землі. Не на чужині. Тепер лиш померти.
— Це вже як Бог дасть, — філософськи зауважив Щерба. — Прискорювати події гріх. Ми до вашого віку взагалі дожити не сподіваємося.
— І добре робите, — спокійно промовив Колісник. — Не варто.
Знову запала пауза, а потім Вадим промовив:
— Казимире Львовичу, не хочемо вам докучати, але у Роздолі всі знають, що ви проектували ці будівлі. Якщо б трапилася така можливість — чи хотіли б ви побачити свої креслення?
— Так, хотів би, — без найменшої затримки відповів старий.
Не кажучи більше ні слова, Лужний витяг проектну документацію і почав розгортати. Ліжко підняли, щоб пацієнт напівсидів, і поклали папери йому на коліна. Одразу ж увімкнули яскраву настільну лампу, спрямувавши світло на креслення. Колісник надів окуляри. Голова його погойдувалася з боку в бік, а пальці на руках несамохіть робили дрібні рухи.
Він гортав сторінки, уважно роздивляючись кожну, і так аж до кінця, поки не перегорнув останню. Здавалося, ця неважка робота відібрала в нього всі сили.
— Вам не погано? — запитав Хижняк.
— Ні, але то не є моя робота. Хтось накреслив оце все з моїх планів. Усе майже так, крім однієї сторінки. Там усе перероблено. Що, воно зараз і справді так виглядає?
— Покажіть, де? — попросив Лужний.
Перегорнувши зо дві сторінки, Колісник вказав пальцем:
— Ось. За мене було інакше. Це дійсно зараз так є?
Консиліум радився довго, адже жоден із тих, хто входив до його складу, не був фахівцем з архітектури. Найбільше старався Хижняк. А коли закінчили обговорення, Вадим промовив, повертаючи папери старцеві:
— Дійсно, тепер це має такий вигляд. Більш аніж двадцять років тому добудували корпус.
— Цього не може бути.
Важко було уявити, що ледь чутний голос немічного старця може звучати так упевнено.
— Але воно так є, — розвів руками Хижняк. — Хочете вірте, а хочете — ні. Нове крило введене в експлуатацію і стоїть досі.
— Такого не може бути, — вперто повторив архітектор. — Оце, що накреслено, не може стояти на цьому місці. Воно б розвалилося. Я знаю.
— Але, тим не менш, стоїть, і ми регулярно там буваємо, — втрутився Цекало. — І навіть працюємо. Ви щось плутаєте.
— Юначе… — голос старого затремтів ще більше. — Я в своїй роботі не помилявся ніколи. Інших креслень у вас немає?
— На жаль, ні, — розвів руками Вадим.
Замовкнувши, старий почав відвертатися до стіни. Сил йому бракувало, і хлопці допомогли, турботливо укривши діда ковдрою. Розмову було закінчено. Вадим дав знак забиратися.
Нарада перемістилася до ординаторської.
— І що? — не міг заспокоїтися Цекало. — Я лише одне зрозумів. Усі аркуші перемальовані зі старої документації, яку робив ще він. Руками, адже комп'ютерів тоді ще не мали. І лишень одна сторінка змінена. Та, де зображено флігель. І кажіть, що хочете, але мені здалося, що її найбільше і хотів бачити Колісник.
— Так, — відповів Хижняк. — Але мені ще інше в очі впало. Старий побачив якусь невідповідність. Ви ж чули? Воно так не може стояти — і крапка. Не дарма Журбенко мову про фахові рефлекси вів. Цей дід скоро Труша не упізнаватиме, а щойно проект побачив — одразу розібрався.
— Але ж будівля стоїть, — заперечив Лужний. — Чи можна вважати, що старець у свої роки ще щось кумекає? Ти як скажеш, Володимире Васильовичу?
— Розум на диво тверезий, — безапеляційно заявив Вересюк. — Що хочете кажіть, а він при повній тямі. І справді упевнений у тому, про що говорив.
— Що ж виходить? — Хижняк збуджено заходив між столами. — Якщо припустити, що Колісник правий, що будівля неможлива у такому вигляді, як накреслено, отже, не правий Замрига. Наш дорогий покійний мер, який проектував і виконував ці креслення.